Слава ЗСУ!

Нарешті таємничий незнайомець відповів на раптовий дзвінок.

– Зеноне, все гаразд, годі вже хвилюватися, я просто вирішив трохи розвіятися. Все бувай! – його голос звучав дещо збентежено, він явно не очікував цього дзвінка.

Ніка вважала, що прогулюватися у такому безлюдному місці, ще й посеред ночі, було цілком не нормально.

– Щось сталося? Чому ти тут? – зацікавлено запитала вона, вдивляючись в нечіткі обриси постаті незнайомця, яка однієї миті виринала з темряви, а іншої танула у ній.

– Прийшов подихати свіжим повітрям! – трохи роздратовано буркнув він, явно невдоволений цим запитанням.

Ніка також відчула певне роздратування, якась велика її частина несамовито бажала дізнатися правду. Її свідомість була повністю занурена у цей сон, тому Ніка вважала, що має над ним повний контроль.

– Чому саме сюди?

– Тому що я гадав, що тут не буде набридливих людей і схоже помилився. – іронічно пояснив збуджений голос. Ніка знервовано видихнула повітря, в неї з’явилося відчуття, ніби він щось приховував.

– Я тобі заважаю? – обережно запитала вона, намагаючись більше його не дратувати.

– Ні, звичайно ні! – голосно вигукнув незнайомець. – Як ти могла про це подумати? –збентеженим тоном додав він, явно не очікуючи такого запитання. Ніка скривила обличчя, тільки що він сам сказав, що вона йому набридає, невже його думка могла кардинально змінитися за такий короткий час.

– Нічого не розумію. – її слова пролунали занадто тихо, але це не завадило незнайомцю їх почути.

– Я також. – видихнув він.

Ніка округлила очі, її здивував той збентежений тон, яким він промовив останню фразу.

– Що саме? – різко прикусивши губу, поцікавилась вона.

– Чому ти з’явилася на цьому мосту коли…– його голос раптово обірвався. – Що ти взагалі тут робиш? – швидко сказав незнайомець не докінчивши попереднє речення.

– Може я теж дихаю свіжим повітрям! – покепкувала Ніка, її пальці міцно вчепилися за краї піжами.

– Дуже смішно. – хутко випалив він. – Але все-таки я хотів би знати…

Мовчанка тривала декілька секунд. Ніка швидко розминала онімілі пальці, які насилу відчепила від легкої піжами та повільно переступала з ноги на ногу, аби хоч трохи зігрітися у цій холодній темряві.

– Це просто сон. – цілком спокійно сказала вона, розтираючи долонею задубілу шию.

У тиші, що знову повисла над ними, з’явилося нестерпне напруження.

– Ти що знущаєшся? – розсерджений голос пронизав прохолодне повітря.

– Аж ніяк. – твердо сказала вона, намагаючись представити його обличчя, яке, напевно, палало недовірою та злістю.

– Значить ти вважаєш мене сном? – з насмішкою промовила постать з темряви. Було чути приглушені кроки, які зливалися з плескотом води. Ніка озирнулася, щоб упевнитися, чи він не пішов собі кудись. Але незнайомець голосно прокашлявся біля її вуха, таким чином нагадуючи про свою присутність.

– Можливо… – прохрипіла задумлива Ніка у темряву.

– Ніколи не чув більшої дурниці.

– Але я не впевнена у цьому, – зізналася вона, – Усе якось заплутано і…

– Стривай, ти не можеш відрізнити реальність від сну? – збуджений голос раптово урвав її. Дзвінкий сміх змішався з шумом річки.

– Що тут смішного? – обурилася Ніка, опустивши голову, і відчула як її м’яке волосся упало на обличчя.

– Просто незвично якось. Ніколи не думав, що цілих вісімнадцять років свого життя я проіснував у чиємусь сні. – в темряві знову залунали стишені кроки.

– Стоп ти все перекрутив. Я не казала, що твоє життя примарне, для тебе воно є справжнім. Але не для мене, тому що… – спробувала виправдатися спантеличена Ніка, але на якусь мить слова застрягли у горлі. – Тому що, на жаль, усе це може виявитися звичайнісіньким сном… хоч для мене він вже не буде звичайним. – замислено додала вона.

– Якби я був сном чи зміг би я зробити так? – голосно сказав незнайомець і щось міцно ущипнуло Ніку за плече.

– ОЙ! Що ти робиш? – обурливо вигукнула вона, підстрибнувши до верху, від чого біль у спині знову прорізався на поверхню.

– Перевіряю. – пролунав вдоволений голос. – Мені ти здаєшся абсолютно реальною.

– Я також здаюся собі справжньою. – буркнула Ніка, приклавши руку до плеча. – І ти ніби справжній… – дивуючись, додала вона, навіть не знаючи чим це пояснити.

Темрява не заважала їм спілкуватися, на жаль, Ніка так і не побачила його обличчя, але по голосу вона могла визначити кожну його реакцію. Холод та біль перестали її турбувати, залишився лише страх, Ніка боялася забути цей сон. В її думках усе перекрутилося, для неї це було настільки реальним, що тепер вона могла повірити у що завгодно.

– Я можу дізнатися твоє ім’я? – він говорив тихо, трохи голосніше за шум води. Ніка раптом усвідомила, що за всю їхню довгу розмову, вона так і не спромоглася назвати свого імені.

– Ніка Мілевич. – тремтячим голосом сказала вона, відчуваючи як її долоні почало огортати раптове тепло.

– Джеліос Кіферон, приємно познайомитися, Ніка. – його голос почав віддалятися від її втомленої свідомості, голова запаморочилася, холод почав зникати…

Ранок. Ніка лежала у своєму теплому, зручному ліжку детально згадуючи нічний сон, вона пам’ятала кожне слово їхньої розмови з надзвичайною точністю. Його ім’я крутилося у її голові. Джеліос… Дивно, вона раніше ніколи не чула такого імені, тому зараз воно їй здавалося найдивовижнішим іменем у світі. Бажання йти до школи в неї не виникало, Ніка почувалася втомленою та виснаженою, але навряд чи це сподобається її батькам. Зіскочивши з ліжка, вона відчула у спині тягучий біль. Ніка не змогла знайти цьому розумного пояснення, в голові виникали найабсурдніші думки. З одного боку вона вважала сон реальністю, і що вона насправді вдарилася об кам’яний міст, і що Джеліос був справжнім. А з іншого, вона вважала це божевіллям, просто безглуздою вигадкою чи дурною фантазією і не більше.