Слава ЗСУ!

– Може підемо звідси. – тихенько запропонувала Ніка, відчуваючи, як всередині починав зростати паралізуючий страх. Джеліос різко схватив її за руку, від чого в неї підкосилася права нога і здригнувся живіт.

– Біжи! – не своїм голосом закричав він і потягнув Ніку за собою. Їй було незрозуміло, що все-таки сталося, проте через три секунди, коли вона почула грубий, хриплий і жахливий голос, усе прояснилося. Дардон стояв від них за кілька метрів, його кремезне тіло зливалося з ніччю, виднілися лише розпливчасті обриси його високої постаті. Вони зрушили з місця, Джеліос міцно вчепився в руку Ніки, не даючи їй змоги звалитися на землю. Вона абсолютно не бачила, куди бігти, тому лише слідувала за Джелом, намагаючись не сповільнювати його.

– Вам не втекти! – заревів Дардон, пронизуючи повітря погрозливим голосом, який здавався нескінченним. Тяжкі кроки лунали позаду, Дардон наближався до них з кожною миттю, йому вистачило б одного стрибка аби звалити їх обох на землю. Ніці не потрібно було обертатися, щоб переконатися настільки близько була небезпека, самовдоволений лункий сміх означав, що вони були у пастці. Раптом її тепла рука почала стрімко вислизати з перенапруженої руки Джела.

За одну коротку мить усе зникло, не було чути ні глибоко, знервованого дихання Джела, ні громіздких кроків Дардона, не було проймаючого холоду. Ніка перелякано розімкнула очі і збагнула, що знаходиться у своїй теплій кімнаті.

Електронний годинник на столі висвічував о пів на другу ночі. Вона мерщій скинула з себе фіолетову вовняну ковдру та піднявшись з ліжка, ввімкнула світло. Зелена блузка була сухою і абсолютно чистою, лише приємний, шоколадний запах волосся вказував на недавнє перебування в Пеліоні. Ніка відчула, як щось легенько здавлює шию, рука несвідомо потягнулася вверх і доторкнулася пальцями до чогось круглого та гладенького. Взрівши знайомий чорний камінь, вона вражено затамувала подих. Це була перша річ, яку вона зуміла перенести у свій світ. Неймовірно, але це сталося, перехід став можливим і для неживих речей. Проте усе могло бути звичайнісінькою випадковістю, яка, ймовірно, й не мала шансів повторитися десь у майбутньому. Її пульс помітно прискорився, коли вона зняла з шиї ланцюжок і помістила його у долоню. У чорному камені все ще чаруюче переливався блакитний відблиск, її тремтячі пальці міцно стиснули круглу річ, аби переконатися, що то було не якесь там марення.

В середині з’явилося тривожне і водночас гнітюче відчуття, яке зростало щосекунди. Якоюсь частиною душі Ніка сподівалася, що лютий Дардон не спромігся наздогнати Джеліоса, який, можливо, успів сховатися десь поміж темряви чи попросту дочекатися допомоги Зенона Рейнола. Те, що Джел не був гідним супротивником цьому велетню, стало зрозумілим ще на галявині, коли вони були змушені визнати цілковиту поразку, лише раптова поява Зенона врятувала їх від неминучої небезпеки. Проте усі ці відчайдушні сподівання були порожніми, що аж ніяк її не втішало.

Все-таки Зенон мав рацію. Її помилка була тому, що вона дозволила собі залишитися поруч з Джелом. Ніка являла собою загрозу не лише для нього, але й для Данаї, Александра, Зака та Кори, які також знаходилися у зоні ризику та небезпеки, і найгірше те, що Зенон знав це з самого початку, проте усі його зухвалі натяки ніяким чином не вплинули на неї. Від цієї думки, її тіло нестримно затремтіло, не бажаючи приймати такий невтішний висновок усіх минулих подій.

Підступивши до невеличкого комоду, Ніка швиденько відсунула верхню шухляду, ще раз пильно оглянула незвичний подарунок з іншого світу та поклала його під купку стареньких журналів, сподіваючись що там йому буде безпечніше чим на будь-якій відкритій поверхні. Принаймні, там дивному круглому каменю не загрожувало бути безслідно загубленим.

Розділ п’ятнадцятий

Таємниче зникнення

Увесь день Ніка провела у своїй маленькій кімнаті, загорнувшись по шию у кошлату ковдру та сховавши голову під м’яку подушку, розмірковуючи над неясними подіями попередніх днів. Останній раз вона бачила Джеліоса три тижні тому, саме тієї жахливої ночі, що була оповита густою димкою і здавалася недоречним маренням, хоч деякі уривки чітко проявлялися у її не надто зосередженій свідомості.

Скривлене обличчя Дардона, який простягає мускулисті руки, щоб її спіймати та відчайдушні очі Джела, які гаснуть в темряві, коли вона повертаюся до свого світу. Саме такою поставала картина тієї ночі, заставляючи Ніку прокручувати страхітливі моменти знов і знов. Вона не могла опиратися своїй доволі бурхливій уяві, що прораховувала усі варіанти подальшого розвитку подій, які могли трапитися після її відходу. Зрозумівши, що Ніка зникла, Джеліос продовжує бігти, аби відірватися від переслідувача, проте зухвалий Дардон одним великим стрибком наздоганяє його. Усі відважні спроби Джела дати відсіч кремезному велетню не зазнали успіху, тому через декілька дужих ударів, він припиняє боротьбу, так і не дочекавшись допомоги. А далі… розгнівавшись на свою кипучу уяву, Ніка чимдуж ударила себе рукою по голові, і як не дивно, це подіяло. Невеселі думки відразу розчинилися, залишився після себе лише погане передчуття.

Усе сталося так швидко, що Ніка навіть не змогла збагнути куди раптово щезли Джеліос Кіферон та Зенон Рейнол, наче їх поглинула чорна діра. А Даная та інші почали її весь час ігнорувати. Все таки щось змінилося. Ніка усвідомила, що стала для них абсолютно чужою людиною. Вони не змогли встояти перед страхом поразки, тому просто капітулювали, залишивши її саму-самісіньку у невідомому світі, що вже не здавався таким манливим та прекрасним. Пеліон, оповитий яскравими осінніми кольорами, навіював на Ніку ще більший розпач, і скидався на безлюдну пустелю. Тепер вона відчувала подвійну втрату.

Кожен день ставав ще похмурішим, інколи вона набиралася сміливості: піднімалася на третій поверх, непомітно завмирала біля квартири Джеліоса, нишком прислухаючись та споглядаючи на металеву цифру вісім, що як і раніше висіла на дерев’яних дверях.

Ніка знала, що залишилася на одинці зі своїми гнітючими і водночас скаженими думками, що безперестанку затьмарювали її свідомість. Вона раптово зіщулила обличчя та міцно примружила повіки, сподіваючись що так буде легше вибратися з темної бездонної прірви, що засмоктувала її, наче гниле болото. Все навіть не збиралося ставати на свої місця, а навпаки ставало більш складним, ніби розмотані клубки ниток, що хаотично сплуталися між собою.