Слава ЗСУ!

Ще якийсь час Ніка незворушно стояла біля високої колони Сонця, розмірковуючи над тим, що відбувається і намагалася збагнути хоч щось. Але поки, що всі її здогади були невиправданими та надто вигаданими. Потім вона роззирнулася навколо Трояндової площі, що стала повністю спорожнілою, Пеліонці чомусь не любили проводити тут час восени. Мабуть, тому що, разом із приходом цієї пори року площа втрачала якусь частинку свого манливого та чарівного шарму. Тим паче, що трояндами там навіть і не пахло, а посохлі листки безцеремонно плавали у фонтані та набридливо шурхотіли під взуттям. Але Ніці все це здалося неймовірно красивим. У її світі осінь не була такою розкішною та привабливою; тепер цю площу можна було назвати Золотою, а не Трояндовою. Яскраве сонце, що було непритаманне цій порі року, одаровувало жителів Пеліону приємним та незвичним теплом, тому Ніка була змушена скинути багряного светра та залишитися в єдиній зеленій футболці.

Вона знову обернулася і відчула як ноги почали рухатися у добре відомому їй напрямку. Вона наближалася до квартири Джела, хоч в душі знала, що це аж ніяк їй не допоможе, а навпаки тільки обтяжить усі глибокі розпачливі почуття. Але пручатися своїм інстинктам не вистачало сили. Тому Ніка покірно продовжувала крокувати, не звертаючи уваги на нав’язливі побоювання щодо фанатичних науковців.

Нарешті вона зупинилася біля дверей з металевою цифрою вісім, і відразу пошкодувала змарнований час. Це було недоцільне рішення необачно припхатися сюди самою. Ніка провела долонею по дверях і безпорадно зітхнула, здавалося лише вчора Джеліос також торкався до них і веселим виразом обличчя відчиняв перед нею. Усі ці спогади навіювали на неї нестерпне почуття провини, що збільшувалося з кожною миттю. З горла вирвалося знервоване уривчасте дихання і Ніка уявила його добродушне обличчя у мерехтливому сяйві зірочок. Вона здригнулася і за велінням підсвідомості попрямувала на дах.

Зверху Пеліон виглядав загадково та фантастично. Ніка сковзнула захопленим поглядом по Білій Вежі Шепоту, що гострим золотавим наконечником впиналася в ясне небо та Скляну Будівлю, що мальовничо виблискувала усіма кольорами веселки. Вона підійшла до краю і зненацька завмерла, узрівши біля будинку, знайому постать. Його довге, пряме та вибілене волосся розвівалося від легенького вітерцю, а на витонченому обличчі була незворушна маска. Зенон був одягнений у чорні штани, легку темно-синю куртку та високі попелясті чоботи; раптом він підняв голову, ніби відчувши на собі чийсь пильний погляд, і помітивши заціпенілу Ніку, здригнувся та сердито нахмурив брови.

– Що ти тут робиш? – його голос також був неспокійний. Мабуть, всередині він не тямився від люті. Ніка відкрила рота і хотіла щось сказати, але він її випередив. – Злізай звідти!

– Гаразд… – нечутно прошепотіла вона і спробувала поворухнутися, що і вийшло доволі незграбно.

– Ні, стривай! – спантеличено крикнув Зенон Рейнол, хутко здійнявши доверху руки. – Краще не рухайся. Я сам до тебе піднімуся. – гучно звелів він, вихорем метнувшись до під’їзду.

Ніка і не намагалася рухатися, вона лише міцно притисла светра до живота і схрестила ноги. Вона була аж занадто схвильована та розгублена, аби контролювати свої почуття, тому дала змогу страхові проникнути у глибину її свідомості. Розм’якле тіло почало тремтіти, наче від проймаючого холоду.

Зенон захекано вибіг на дах і зупинився від неї за два метри. Його розгнівані сірі очі безцеремонно вп’ялися у її збентежене та побіліле від страху обличчя.

– Навіщо ти стоїш на краю? Ти ж не… – його низький голос знервовано обірвався. Слова, ніби застрягли у пересохлому горлі. Він глибоко вдихнув повітря і спробував проконтролювати свій гнів, що невгамовно прагнув вирватися назовні. – Ніка, не роби цього! – уже м’якіше, проте все ще стурбованим тоном, сказав Зенон і напружив усе тіло, наче готуючись до стрибка.

– Чого не робити? – здивовано пробурмотіла вона, відчуваючи як прискорюється пульс та загострюється інстинкт самозбереження. Усе ставало доволі напруженим, Ніка не уявляла, що хотів від неї Зенон Рейнол. Водночас він здавався розлюченим та наляканим. Між світлими дугоподібними бровами з’явилася маленька зморшка, що вказувала на відверте хвилювання.

– Не стрибай! – важко видихнув він, стримуючи свій голос та витягуючи руку. – Вхопи мою руку! І не роби різких рухів.

Ніка шоковано здригнулася і округлила очі.

– Я не збиралася стрибати! – досить переконливо проказала вона і Зенон, трохи вагаючись, притис руку до напруженого тіла.

– Тоді що ти тут робиш? – він замислено підняв підборіддя доверху і насторожено зігнув плечі, наче очікуючи певну небезпеку.

Але Ніка проігнорувала його запитання, чергова хвиля гнітючих почуттів скаженим звіром накинулася на неї.

– Скажи мені, куди ти його подів? – нестримано закричала вона, нервово хапаючи ротом повітря. Їй було не в силах впоратися з раптовим роздратуванням, що цілком заволоділо нею і здавалося просунулося по венах до самого серця, де змішалося з безкінечним смутком. Довідатися правду за всяку ціну.

– Кого? Джела? – здивовано пробелькотів Зенон, кутики його сірих очей поповзли доверху. Іронічна маска сховала його обличчя.

– А ти ще когось викрав? – обурилася вона, відчуваючи нестримний потік злості. Усе ще більше ускладнилось. Неконтрольована злість плавно переходила у нестерпну образу та відчай.

– Цілковита маячня. – лунко засміявся Зенон, проводячи довгими пальцями по ідеальному волоссі. – Тебе тільки послухати: Я викрав Джеліоса! Навіщо це мені?

Він пройшов декілька кроків вліво, а потім спантеличено застиг на місці. Його руки раптово стиснулись у кулаки, від чого вени на його руках стали більш виразнішими. На якусь мить його обличчя перекосилося від невимовної люті, а потім миттєво начепило незворушну маску. Він повільно випрямив пальці та розслабив м’язи.

– Що ти з ним зробив? А, може, ти співпрацюєш з Авреєю Солоррі! Чи, може, ти в них головний? – наполегливо викрикнула Ніка, на зважаючи на його нахабні глузування та агресивну поведінку. Хоча її слова здавалися доволі безглуздими.