Слава ЗСУ!

– Ой… – Ніка спробувала підвестися, але Борис придержав її рукою.

– Краще викликати швидку. – наполегливо порадив він, не прибираючи сильної руки.

– Ні, будь-ласка. Зі мною все добре. Не треба. – перелякано вигукнула вона, притуливши долоню до подряпаної щоки, що відразу наповнилися нестерпним болем, тому її обличчя миттєво скривилося. Ніка вдихнула холодне повітря, намагаючись начепити незворушну маску. Але це їй не вдалося. Біль у щоці був занадто сильний, щоб його проігнорувати. Ще їй не давали спокою ці безглузді видіння про Джеліоса та Макса, що явно були наслідком перевтоми та постійних переходів.

– Тихо, тихо. Тільки не хвилюйся. Це може тобі зашкодити. – м’яко проказав Борис, поправляючи квадратні окуляри, що з’їхали йому на кінчик носа. Він був доволі стурбований – це читалося у його аквамаринових трохи прищулених очах, що нагнали на Ніку повне збентеження та відчуття якоїсь незрозумілої повторюваності. – Залиште нас. Їй потрібен спокій. – він звернувся до Жанни, Тіма, Діни та Лори, що нерухомо стояли поруч, кидаючи один на одного розгублені погляд.

– Гаразд, ми е-е-е…чекатимемо біля входу. – напружено повідомила збентежена Діна, взявши сполохану Лору за маленьку руку. – Ходімо, з Нікою все в порядку.

– Щось болить? – стурбовано запитав Борис, коли вони залишилися удвох.

Ніка здивовано підняла брови. Вона знала, що він захоплювався біологією, тому і працював лаборантом у школі, а не медиком у лікарні.

– Ти вивчав медицину? – її запитання було цілком доречним.

– Ага. І не лише. На канікулах я працюю тут наглядачем і надаю першу допомогу постраждалим. – на єдиному диханні випалив він, доторкнувшись рукою до підборіддя.

– Тобто таким як я? – гарячково кинула Ніка, нудно перекосивши роздратоване обличчя.

– Ну, так… – захриплий голос прозвучав доволі розгублено, а бірюзові очі за квадратними скельцями опустилися донизу. – Ось моя аптечка та посвідчення. – він вказав на невеличку шкіряну валізку біля його зігнутого коліна та дістав з глибокої кишені чорного пальта, пластикову картку.

– А… – вона поспіхом кивнула, не приймаючи до уваги надокучливі сумніви, що скупчилися у голові та не давали проходу доцільним думкам.

– То що болить? – знову повторив Борис, запихаючи пальцями неслухняні чорні кучері назад під сіру кумедну шапку.

Ніка примружилася і спробувала розібратися у власних відчуттях. Її тіло відчутно розслабилося.

– Правий бік, але біль, здається, вже минає. – якось сонно пробурмотіла вона, розплющивши очі.

Борис зосереджено підніс руку до лоба, зі свистом видихнув ротом повітря та стишив голос:

– Добре, значить ребра цілі. Інші кістки, здається, також неушкоджені. Поворуши руками.

Вона неквапливо підняла кисті рук доверху і хутенько зігнула пальці, наче намагаючись зловити ними повітря, а потім знову розігнула.

– Борисе, я бачила, як ти розмовляв з Джеліосом. – мерщій випалила вона, дивлячись на його абсолютно спокійне обличчя, яке аж ніяк не виражало нічого незвичного. Це змусило її серйозно замислитися. Навіть якщо Джеліос і був тут, то Борис навряд чи його знав, все-таки вони мешкали у різних світах.

– Хто такий Джеліос? Ім’я у нього якесь рідке, вперше таке чую. – байдуже проказав він, скоса на неї зиркнув, напруживши м’язи на обличчі, від чого його скули стали ще більш гострішими. – Ось, тепер ти можеш піднятися. Обіпрись на моє плече. Отак, тільки помаленьку, не поспішай.

– Як хто? Ти не знаєш з ким розмовляв? – Ніка обережно закинула руку на його широке плече, та почала зводитися на ноги, які, здавалося, зовсім її не слухалися.

– До мене за порадою підходило чимало людей, і здебільшого я не запитую їхніх імен. – Борис Кірон квапливо підняв підборіддя і роззирнувся. – Може ти й угледіла когось знайомого, але я не знаю ніякого…Джеліоса, вірно? – він окинув пильним поглядом сковзанку і знову повернув, на цей раз трохи зіщулене, обличчя до спантеличеної Ніки.

– Ні, ти розмовляв з ним, саме перед моїм падінням. Я це добре пам’ятаю – Джеліос стояв поруч з тобою. І не думай, що я вдарилася головою та пошкодила собі мозок. – вона сердито стисла губи, чекаючи на його відповідь. Принаймні Ніка не збиралася так легко відступати. Можливо, їй вдасться натиснути на нього та дізнатися правду.

Борис голосно зітхнув і добродушно посміхнувся.

– А я і не думаю. Бо тоді я бесідував з одним учнем, він навчається в тій самій школі, де я працюю лаборантом. – досить впевнено і переконливо вимовив він, навіть не кліпнувши очима.

– Але ж я бачила… – поволі Ніка поступалася своїм сумнівам, і починала довіряти його невтішним словам, що як не як, здавалися, правдоподібними.

– Тобі здалося. Голова не болить? – серйозним тоном поцікавився він, міцно тримаючи її за талію.

– Я ж казала, що з головою в мене все в порядку. – розсердилася вона, відганяючи від себе набридливу думку про Джеліоса. Все таки вона мусить визнати свою нікчемну поразку, і це доволі пригнітило її настрій.

– Це про всяк випадок. – мляво усміхнувся він, шморгаючи почервонілим носом. – До речі, на щоці залишиться синець, але ти не переймайся цим, він зійде за кілька днів. Надалі будь обережніша, ковзани вимагають ретельної уваги, не можна відволікатися на всілякі дрібниці.

– Джеліос – не дрібниця. – Ніка закотила очі, намагаючись втамувати свій нестерпний гнів, що буравив її зсередини.

– Ну, все. Я проведу тебе до друзів. І якщо знову щось заболить обов’язково звернися до лікаря. Обіцяєш? – вимогливо висказав він, зазираючи їй прямісінько в очі.

– Так. Спасибі за допомогу. – побагровіла вона, відчуваючи слабкість в ногах.