Слава ЗСУ!

– Ой, та що ти… я просто виконував свою роботу.

Спираючись на плече Бориса Кірона Ніка підійшла до її схвильованих друзів, Лора поспіхом, простягнувши тендітні ручки, кинулася їй на шию.

– Все гаразд. – заспокійливо промовила вона, намагаючись, щоб її обличчя не виражало жодної негативної емоції.

– Бувайте. – квапливо кинув Борис через плече. – У мене ще багато роботи.

– Ніка, можна тебе на хвильку. – раптово попрохала Діна Снігур.

– Так… – неохоче погодилася вона.

– Може, поясниш, що діється.

Ніка невинно похитала головою, аби не викликати у Діни ще більше підозр.

– Нічого, то була звичайнісінька випадковість.

– Послухай, однієї миті ти заперечуєш існування Джеліоса, наступної – вигукуєш його ім’я, зриваєшся з місця і необачно вилітаєш на сковзанку, де тебе збивають з ніг. Тепер це називається випадковістю? – аж занадто швидко пролепетала вона, судомно втягуючи ротом холодне повітря. Ніка відчула себе у пастці. Діну було не так легко провести, для цього потрібно ретельно обирати слова. Хоча брехати вже не було жодного сенсу.

– Ну, так… Мені лише здалося, що він стояв там.

Діна здивовано округлила очі.

– Хто? Джеліос?

Ніка зовсім не сподівалася, що вона так зреагує.

– А про кого йде мова?

– То все-таки він існує! – тріумфально виголосила Діна Снігур, ховаючи під рукою радісну посмішку.

– Ага. – байдуже підтвердила Ніка, вдавши, що це вже її аніскільки не цікавить.

– Добре, бо я вже була подумала, що ти з’їхала з глузду. – відверто зізналася Діна, голосно видихнувши повітря.

– Що?

– Це ж логічно.

Ніка скривилася, наче з’їла цілий лимон.

– До чого тут твоя логіка? Усе набагато складніше. Джеліос зник і …

– Дівчата, скільки ще можна перешіптуватися? Ми вже втомилися чекати! – лунко проскиглила Жанна, невдоволено звівши тонкі брови та міцно стиснувши пурпурові губи.

Дні пролітали у шаленому темпі. І до кожного свого наступного переходу Ніка ставилися як до звичайного сну. Вона неквапливо прогулювалася вузенькими золотавими вуличками, розглядаючи неординарні будиночки та чудернацькі скляні вітрини.

Якось Ніка крокувала по золотавій бруківці біля Трояндової Площі, пильно розглядаючи високу колону сонця. Вона ніколи не втомиться дивуватися такій витонченій красі. Зненацька замріяна Ніка наштовхнулася на якогось пеліонця у сірому пальті та в дивацькому чорному капелюсі, що прикривав його очі.

– Вибачте, – нерозбірливо пробурмотіла вона, мигцем зиркнувши собі під ноги, і помітила якийсь маленький конвертик, що плавно приземлився біля її лівого черевика. – Ой, зачекайте, ви щось загубили… – Ніка швиденько схилилася і схвативши пальцями конверта, стрімко підняла голову та роззирнулася. Але від пеліонця в чорному капелюсі не лишилося й сліду. Ніці, навіть здалося на якусь мить, що він їй привидівся. Але маленький білий конверт у руці вказував на протилежне. Вона повертіла його і пильно розгледіла зі всіх сторін, сподіваючись побачити ім’я власника чи хоча б адресата, але ззовні конверт був абсолютно чистий.

Ніка навіть мала на думці залишити його на бруківці, а раптом той загадковий пеліонець вирішить повернутися по нього. Проте інтуїція завзято підказувала їй, що дивний конверт невипадково опинився у її руках. Нарешті вона затамувала подих і хутенько відкрила конверт, очікуючи побачити там щось незначне.

Маленька згорнута записка випала їй на долоню, Ніка обережно розгорнула її тремтячими пальцями і прочитавши коротенькі рядочки вражено зойкнула. Тепер вона не мала ані найменшого сумніву, що конверт призначався саме для неї.

« Зустрінемося через годину на тому місці, де змінилася моя доля.

Усе набагато складніше, чим здавалося раніше. Будь ласка не спізнюйся. Час має вирішальне значення.

P.S. Пробач. »

Розділ шістнадцятий

Кам’яний міст

Ніка втомлено стояла на старому мосту, замислено спостерігаючи за швидким потоком каламутно-сірої води. Небо було затягнуте попелистими хмарами, лише місцями виднілися маленькі клаптики блакиті. Віяв холодний пронизливий вітер, на відміну від міста з вузенькими вуличками, тут йому було вдосталь місця розгулятися. Міцно зціпивши зуби та потираючи долоні, Ніка не припиняла тремтіти, а її русяве волосся розвівалося навсібіч. Все ж осінь давала про себе знати. Зів’яла коричнева трава де-не-де вкривала темно-сіру землю. Навколишні дерева яскраво майоріли барвистими кольорами. Пожовкле листя кружляло у вихорі вітру, створюючи у повітрі захоплюючий танок. Те листя, що потрапляло до річки, стрімко неслося за неспинною течією.

Джеліос чомусь не квапився. Ніка збагнула, що прийшла раніше вказаного часу, тому чекаючи на нього, вона ретельно перебирала в голові всілякі варіанти запитань, на які їй кортіло дізнатися відповідь. Чому він так раптово зник, нічого не пояснивши? Хоча вона вже давно здогадувалася, якою саме буде відповідь. Очевидно, Джеліос просто злякався тих божевільних науковців з якими мала справу Аврея. Він ризикував власним життям знаходячись поряд з нею. Ніка анітрохи не сердилася на нього, бо розуміла, що немає нічого ціннішого за життя людини. Проте він міг просто усе пояснити, а не зникати невідомо куди. І чому Джел так прагне зустрічі? Невже у нього прокинулося сумління і він хоче вибачитися, за те, що лишив її одну перед страшним обличчям небезпеки. Просто відкинув її, як непотрібну річ.