Слава ЗСУ!

– Я теж. От і все, дякую за допомогу! – Ніка ще раз висловила свою вдячність, і заплющила очі. Щось доволі сумне просочилося у її свідомість, це було нестерпне почуття провини. Вона не бажала становити загрозу і для Діни, що навіть не здогадувалася, яка небезпека чатувала тепер і на неї.

– Ніка…– ледь чутно прошепотіла Діна.

Ніка все ще не могла відволіктися від її похмурих роздумів.

– Що?

– Будь обережна.

– Не хвилюйся все буде добре. – підбадьорливо мовила вона, не довіряючи власним словам.

Закінчивши розмову, Ніка квапливо змінила легку зелену футболку на в’язану, теплу сіру кофтину, яку вона одягала лише у дуже холодні дні та натягнула сині старенькі джинси. На всякий випадок, Ніка запхала мобільний телефон до тісної кишені джинсів. Ретельно розчесавши, на диво, сухе волосся, що дуже розпатлалося після її «незвичайного сну», вона подалася до Лориної кімнати.

Лора, як зазвичай сиділа на своєму мініатюрному ліжку прогортаючи сторінки, якоїсь дитячої книжки.

– Як справи? – поцікавилася Ніка, стоячи біля відкритих дверей.

– Нікі! – радісно гукнула Лора. На її добродушному обличчі спалахнула маленька посмішка.

Ніка несміливо попрямувала до її ліжка, відчуваючи як тремтять коліна.

– У мене є для тебе хороші новини. – сповістила вона. Хоч насправді марно було чекати якихось хороших новин.

– Які? – зацікавлено запитала Лора, відкладаючи вбік ілюстровану книгу.

– Діна запрошує нас у гості. То як, ти хочеш піти? – поспішно вимовила Ніка, сподіваючись, що їй не прийдеться вмовляти сестру.

– О… це так несподівано. – замислено пробурмотіла Лора, потерши пальцем підборіддя. – Звичайно хочу! А коли треба йти?

– Зараз. – Ніка роззирнулася по кімнаті, аби уникнути здивованого погляду меншої сестри.

– Зараз? – недовірливо перепитала Лора, виглянувши у вікно. – А хіба не пізно для візиту… уже скоро вечір. – помітила вона.

– Ні. Діна попросила, щоб ми заночували у неї. – пояснила Ніка, тарабанячи пальцями по бильці ліжка.

– Ми проведемо у неї цілу ніч?

– Так. – кивнула Ніка. – Ти згодна?

– Тільки, якщо ти дозволиш мені пізно лягти спати. – скомандувала Лора.

– Звичайно, ти зможеш лягти у скільки захочеш. – пообіцяла Ніка. – Тільки треба ще вмовити маму.

– Беру це на себе. – гордо пролепетала Лора і вони не гаючи часу попрямували до кухні, де їхня мати готувала смачну вечерю, аромат якої розносився по всьому будинку.

Після недовгих та старанних вмовлянь Лори, мама згодилася відпустити дівчат. Також вона змусила їх пообіцяти, не влаштовувати ніяких вечірок та не засиджуватися допізна. Обіцяючи останнє, Ніка хитро підморгнула Лорі, яка сподівалася провести вечір на повну.

Потім Ніка допомогла Лорі одягтися, спеціально вибираючи найтепліші речі. Хтозна, де їм доведеться провести цю ніч. Одягнена у теплу фіолетову куртку Лора невдоволено скривила обличчя коли, Ніка щільно намотувала грубий білий шарф навколо її тонкої шиї.

– Так буде краще. – буркнула вона, поспіхом натягаючи на скривлену Лору в’язану шапку.

– Чому ти так поспішаєш?

– Тому що ми спізнюємося. – схвильовано наголосила Ніка, надіваючи брунатне зимове пальто та зелену шапку.

Коли вони вибралися з будинку на дворі починало темніти, перші зірки уже мерехтіли на вечірньому небі. Міцно тримаючи Лору за руку, Ніка швидко крокувала по сніговій дорозі. У вікнах невеликих будинків, що в рядочок стояли один біля одного, почало з’являтися світло. Будинок Бориса Кірона знаходився в самому кінці вулиці. Саме туди вони й подалися.

– Ми йдемо не в той бік. – помітно стривожилася Лора, озираючись назад, її хода сповільнилася. Тому Ніка майже тягла її за собою.

– Так, я знаю. – її голос був досить різким та неспокійним. Її рука ще міцніше стиснула маленьку теплу руку Лори, аби не дати їй шансу на втечу.

Лора була повністю спантеличена, вона не могла збагнути, що відбувається насправді.

– Куди ти мене ведеш? – тоненьким голосочком пропищала вона, намагаючись звільнитися від руки Ніки, проте всі її спроби виявилися марними. Спинившись, Ніка нахилилася і вгледілася в перелякане Лорине обличчя, яке палало недовірою.

– Ми йдемо до іншої людини, тобі немає чого боятися. – якомога м’якше та стриманіше висловилася Ніка і погладила сестру по голівці. Проте в блискучих від сліз очах Лори страху не поменшало.

– До кого саме?

– Зараз побачиш! – буркнула Ніка, продовживши ходу.

Біля засипаного снігом будинку стояла висока постать. Ніка несміливо підійшла ближче, Лора налякано, сховалася за її спиною.

– Я чекав на вас. – пролунав спокійний низький голос. На обличчі Бориса не було жодного натяку на схвильованість. Він поводився так, ніби це була звичайнісінька зустріч. Можливо, він не розумів тієї небезпеки, що очікувала їх чи просто був впевнений у їхній перемозі. У великих квадратних окулярах відбивалися блискучі зорі. Лора все ще стояла за спиною Ніки та тихенько схлипувала.