Слава ЗСУ!

– Ідіть за мною. – звелів він, прямуючи до вхідних дверей по вузенькій стежці, що пролягала поміж кучугурами снігу. Тягнучи зашарілу сестру, Ніка почовгала за ним.

Всередині було доволі тепло та затишно, два залізні торшери кидали тьмяне світло на невеличку, проте дуже затишну кімнату квадратної форми. Борис вказав на два широких крісла біля стіни, на якій висіло декілька малюнків з пейзажами.

– Сідайте. – неголосно запропонував він, оглядаючи їхні розгублені обличчя. Трохи вагаючись та наткнувшись на якийсь вазон, що стояв на підлозі, Ніка все таки всадовилася у зручне крісло. Лора швиденько залізла їй на коліна та схилила голову, заховавши очі під густими пасмами чорного волосся, яке вилізло з-під шапки.

– Лора, все добре. – прошепотіла Ніка, дивлячись на нерухомого Бориса Кірона, який все-ще не наважувався розпочати розмову. Лора схлипнула притулившись личком до її плеча.

– Я хочу додому… – її тоненький голос пронизав кімнату, Борис заворушився, і підійшов до них двома широкими кроками.

– Ти не повинна боятися. Скоро все минеться і ти знову будеш удома. – мелодійним голосом проказав він, беручу Лору за руку. Вона повернула до нього розплакане почервоніле лице.

– Що минеться? Мені нічого не ясно! – голосно пискнула вона, окинувши Ботаніка прискіпливим поглядом.

– Це… – охоплений ваганнями він замовчав на мить. – Це гра.

Ніку здивувала його кмітливість.

– Гра? – з підозрою перепитала Лора.

– Так. – підтвердив він, шукаючи в Нікиних очах підтримки.

– О, так. Це досить цікава гра. – її схвильований голос не міг звучати переконливо, але попри усі її побоювання, з Лориного обличчя зникла напруженість та переляк, тепер воно було переповнено цікавістю. Борис полегшено зітхнув.

– І які тут правила? – раптово запитала Лора, знімаючи шапку.

– Що? – Борис поправив окуляри, що з’їхали йому на ніс.

– У кожній грі повинні бути правила. То як? – не вгавала вона.

– Лора, розумієш тут… – Ніці нічого не спадало на думку.

– Це щось на кшталт схованок, ми будемо залишатися тут поки нас не знайдуть. – зненацька втрутився Борис. Ніка сподівалася, що він не мав на увазі винищувачів.

– І хто нас повинен знайти. – з недовірою запитала вона, те саме питання, яке крутилося у голові Ніки.

– Ваші друзі. – безтурботно відповів Борис. На Ніку найшло відчутне полегшення. Вона зняла з себе пальто і шапку, та поклала їх на вільне крісло, Лора зробила те саме. Борис явно був задоволений, що їм вдалося переконати Лору так швидко, під грубим склом квадратних окулярів виднілися доброзичливі блакитні очі.

– Я принесу вам чай. – пробурмотів він, розгладжуючи рукою кудряве волосся та уникаючи допитливого Нікиного погляду, який пронизував його наскрізь. Вона з нетерпінням чекала саме того моменту, коли Борис Кірон нарешті роз’яснить усю ситуацію. Їй дуже кортіло знати, яке він мав відношення до іншого світу та яким чином йому вдалося встановити контакт з Джелом. Адже тепер Ніка не мала жодних сумнів, що саме їх вона бачила на сковзанці. На маленькому дерев’яному столику, що стояв перед ними задзвеніли дві білі чашки, коли Борис з помітним хвилюванням розмішував у них цукор, а потім акуратно підсунув їх ближче до дівчат.

– Спасибі. – задоволено пробелькотіла Лора, хватаючи обома руками чашку з гарячим чаєм. Ніка також обережно піднесла чашку до рота, після кількох маленьких ковтків її шлунок здригнувся, здавалося увесь його вміст піднявся до горла, яке тим часом не зважаючи на доволі високу температуру напою, здушувалося крижаним холодом. По скривленому від огиди обличчі Лори, можна було сказати, що вона відчувала те саме. Швидко відставивши чашку вбік, Ніка обхватила шию руками. Весь цей час Борис знервовано за ними спостерігав.

– Що це за гидота? – заледве прохрипіла вона, спостерігаючи, як біла чашка висковзнула з тоненьких пальчиків Лори і дзвякнувши об підлогу розкололася на декілька шматочків. Коричнева рідина розлилася на полірованому паркеті. Лора тим часом, висунувши язика, голосно вдихала і видихала повітря.

– Це е…е...е особливий чай. Бачу він не прийшовся вам до смаку. – схвильованим тоном вимовив Ботанік. Ніка скорчила невдоволену гримасу.

– Це найжахливіша річ, яку я коли-небудь куштувала. – її голос був шиплячим та хрипучим. Холод поступово відступав, але шлунок все ще трішки поколював.

Борис байдуже знизав плечима. Він похапцем зібрав шматки розбитої чашки і витер сірою ганчіркою, яку приніс з кухні, розлитий бридкий чай.

– Лора, у мене дещо є для тебе. – раптово повідомив він, показуючи на колекцію іграшкових літаків, які були в рядочок розложені на одній з дерев’яних полиць. Лора засунувши язик, з неприхованим інтересом кинулася до них. – Ляльок у мене не має, так що прийдеться задовольнитися тим, що є. Ти можеш бавитися ними скільки завгодно.

– Я ляльками вже давно не граюся. – буркнула Лора, беручи одного літачка. На Борисовому обличчі з’явилася млява посмішка.

– От і добре. – полегшено прошепотів він.

– Малюєш? – запитала Ніка, зацікавлено розглядаючи яскраві малюнки на стінах. На одному з них була зображена довга річка, біля якої розкинувся молоденький ліс. На іншому – дивні невеликі будинки, що акуратно стояли в кілька рядочків.

– Так, захопився з недавнього часу… – трохи знервовано промимрив Ботанік, кусаючи бліді губи та потираючи долонею спітнілого лоба

Тим часом, соваючись на кріслі, Ніка необачно зачепила рукою маленького кактуса, який непомітно стояв на краю столу. Колючі голки миттю боляче вп’ялися у її пальці.