Слава ЗСУ!

Небо вкривала безмежна кількість яскравих зірочок , повний місяць освічував темряву. Ніка Мілевич не усвідомлювала куди бігти, головне було відвести винищувачів якнайдалі від Лори. Сніг голосно тріскотів від кожного її кроку, позаду лунали розлючені голоси. Було дуже холодно, вона тремтіла, її охопив повний розпач. За нею гналася шайка нещадних винищувачів, і все що Ніка могла робити – це просто бігти. Вона помітила, що наближалася до парку. Вночі це місце не виглядало так приємно, як удень, навпаки воно було моторошним та лячним. Химерні тіні дерев звивалися, ніби прагнучи захопити Ніку у свої страхітні обійми.

Вона захекано промчалась поміж цих високих дерев, пильно шукаючи очима місце для схованки. Напівтемрява суттєво перешкоджала, в ній винищувачі з легкістю могли угледіти її тремтячу постать. Непогано було б розчинитися у повній темряві, проте через безмежні замети білого снігу, Ніка не могла дозволити собі цього. Крижаний холод пронизував до самих кісток, заплутане волосся перетворювалося на льодяні бурульки. В її очах відображався невимовний страх, більш за все Ніка боялася, що вони знайдуть Лору. Навіщо кривдити маленьку дівчинку? Вона ж невинна в тому, що може переходити до їхнього світу. Ніка ніколи не пробачить собі, якщо з Лорою щось трапиться. Це буде лише її провина.

Вона хутенько сховалася за широким стовбуром якогось дерева поруч з дитячим майданчиком. Це була доволі відкрита місцина, тому навряд чи винищувачі догадаються шукати її саме тут. Все-таки їй вдалося відвести їх від будинку, де ховалася Лора. Гойдалки моторошно скрипіли, цей лячний скрип навіював на неї відчуття безмежного відчаю. Голоси лунали десь поблизу, Ніка чула як зовсім поруч під чиїмись важкими кроками тріщав сніг.

– Я знаю – ти десь тут! Ми все одно тебе знайдемо, ти не зможеш ховатися вічно! – розлючено кричала Аврея. Ніка затаїла подих, винищувачі були дуже близько. Занадто близько, аби почути її тяжке знервоване дихання.

Здавалося, Ніка примерзла до дерева, холод повністю її скував, усе тіло просто заледеніло. Можливо, винищувачі зможуть її виявити, перш ніж вона перетвориться на льодяну статую. Ніка замріяно споглядала на блискучі зорі та дивовижний повний місяць, усе було таким прекрасним та чаруючим…Ця мить здалася їй напрочуд довгою. Зненацька задзвонив її мобільний телефон, гучна мелодія прокотилася поміж засніжених дерев, серце Ніки міцно стиснулося, з великим зусиллям вона всадила замерзлі пальці до тісної кишені джинсів і витягла телефон. На дисплеї висвічувалося «Діна Снігур»

– Нарешті! – почувши самовдоволений голос, Ніка перелякано випустила телефон з руки. Аврея стояла за кілька кроків від неї і посміхалася злостивою посмішкою. – Надумала ховатися від нас? – її жахливий сміх, змусив Ніку знервовано тіпатися. Тепер вона не мала жодних сумнівів, що винищувачі зможуть завершити їхню місію.

Аврея Солоррі міцно схопила її за комір пальта і відтягла до дитячого майданчика. Важко дихаючи, Ніка звелася на ноги. Зненацька в голові промайнула абсолютно неймовірна думка, вона сподівалася на втечу. Електричний імпульс, що пробігся по тілу, придав їй відчутну силу і Ніка, не марнуючи ні секунди, зірвалася з місця та метнулася в протилежний бік. Аврея розлючено перекосила лице та роззявила рота. Ніка не помітила, як вибігла на сковзанку, вона тільки відчула, як втратила рівновагу і полетіла донизу. Біль, який наскрізь пройняв все її тіло під час зіткнення з льодовою платформою був несамовитим. В очах все потемніло. Ніка міцно cтиснула губи, щоб не закричати. Вона так і залишилася лежати обличчя вниз, поки чиїсь міцні руки грубо потягли її догори. Це був кремезний Дардон, на його пихатому обличчі появилася бридка гримаса. Ніка протерла рукою закривавлене підборіддя і опустила сполоханий погляд.

– Ти зіпсувала усі наші плани. Віддай те, що вкрала у мене. Негайно! – скаженим тоном крикнула Аврея.

– Мова йде про книгу? Якщо вона тобі так конче потрібна, то я обов’язково її поверну. – знесилено пробурмотіла Ніка, коли Дардон штовхнув її на сніг, на якому відразу з’явилися червоні сліди. Тепер вона простягалася на спині, спираючись на лікті.

– Що за книга? У тебе ще вистачає зухвалості брехати! Затям, зараз мені ніхто не завадить знищити тебе. Тож просто скажи де статуетка, і твої страждання скінчаться. Обіцяю. – аж занадто хижо просичала Аврея. – Де статуетка, що належала самому Кадему Пеллу?

– Засновнику Пеліона? – відверто здивувалася Ніка, важко дихаючи. Адже до цього моменту вона гадала, що мова йшла про нотатки Евена Солоррі.

– Атож. Второпала? Віддай мені статуетку і ми забудемо про твою нещасну маленьку сестру, вона, напевно, така сполохана… Ти ж не очікувала, що вона також виявиться однією з вас, правда?

– Не смійте чіпати Лору! – нестримано заверещала Ніка, щосили вдаривши кулаком по м’язистому обличчі Дардона, який нахилився над нею. Він різко скривився від люті і здійняв у повітря велику руку, що повисла над головою Ніки. Її очі мимовільно зімкнулися. Проте цієї миті з’явився ще один світловолосий винищувач у чорному пальті, на ім’я Ісмон, штовхаючи перед собою знесиленого Біона. Дардон опустив руку і здивовано витріщився на них.

– Ніка, пробач. – ледве дихаючи прохрипів Біон, впавши навколішки. Ісмон штовхнув його в потилицю.

Округливши карі очі, Аврея прожогом підскочила до нього. Вона явно не очікувала цієї зустрічі.

– Це неможливо! – її голос підвищився і наводив на Ніку неконтрольований страх. – Чому ти живий? Нічого, я зараз це швидко виправлю. В її руці з’явився кинджал зі скляним червоним руків’ям.

– Не кривдьте його, я все розповім. – розпачливо вигукнула Ніка, дивлячись, як Аврея Солоррі піднесла тонке лезо до шиї Біона. Якісь дивні та незрозумілі спогади спалахнули у її надто зосередженій пам’яті.

– Що? – Аврея аж здригнулася від несподіванки. – Нарешті. – вона сховала кинджал і наблизилася майже впритул до закляклої Ніки.

– Я пам’ятаю… – нерозбірливо промимрила Ніка Мілевич, коли її заплутані думки наповнилися знайомим відчуттям. Вона пригадувала, як відчайдушно намагалася сховати якусь річ. До цієї миті вона гадала, що то був звичайний сон, але тепер усе змінилося.