Слава ЗСУ!

– Ніка, як ти? – його м’який голос відчутно тремтів.

– Де Лора? Винищувачі хочуть скривдити її. Нам треба…– злякано прохрипіла вона, не маючи сил договорити.

– Ніка, все добре, заспокойся, – Джеліос обережно пригорнув її до свого плеча. – Біон разом з Лорою. Вони у безпеці. Більше винищувачі їм не зашкодять. Все скінчено. – без поспіху вимовив він, акцентувавши кожне слово.

Ніка не змогла втриматися від сліз.

– Це правда? – вона не могла побороти свої надокучливі сумніви, хоча відчула всередині приємне тепло.

Джеліос кивнув.

– Так. Винищувачі більше не зможуть повернутися сюди. Ми спинили їх. Власне кажучи, вони програли цей бій. – його голос був наповнений радісними нотками.

– Мене дещо цікавить. – замислено пробурмотіла Ніка, шморгаючи почервонілим носом.

– Що саме?

– Звідки ти знав, що я зможу здійснити перехід, коли штовхнув мене у ту страшну річку. – вона з нетерпінням чекала його відповіді.

– В тім той річ, що не знав. Тому і стрибнув з тобою, щоб в разі чого допомогти тобі вибратися з бурхливої води. – трохи насторожено відказав Джеліос, напруживши усе тіло.

– Тоді виходить, що ти ризикував життям заради мене. – здригнулася Ніка, відчуваючи невимовну провину. – Я дуже хвилювалася за тебе. – розпачливо прошепотіла вона, спираючись на його плече.

– Ніка, годі про це думати. Зрештою, все закінчилося так як ми сподівалися. – його вимогливий вираз обличчя, не зміг вплинути на її спантеличені відчуття.

– Але як ти зміг вибратися з води самотужки? – не вгавала вона.

– Мені допомогли. – Джеліос міцно стис губи.

– Зенон?

– Не зовсім. – ледве видушив з себе він.

– А хто ж тоді? – стукаючи зубами, здивувалася Ніка.

Джеліос замовк, щось ретельно обдумуючи.

– Ніка, я маю тобі дещо сказати…

– Стривай. – зненацька урвала його вона. – Аврею хтось зрадив? Я чула як вона вигукнула це перед тим спалахом.

– Ніка вислухай мене, поки ще є час. Це дуже важливо, – вдумливо продовжив, він ігноруючи її запитання. – Перехід буде зачинений не лише для винищувачів, від нині він буде зачиненим і для тебе. Тепер все остаточно скінчено. Саме це я мав на увазі. Пробач.

Ніка була шокована. Його нестерпні слова здавалися фальшивими, проте його відвертий та безутішний погляд був абсолютно відвертим. Вона не знала навіть, як на це реагувати. Ніби й очікуючи чогось подібного, її напружені ноги затіпалися. Проте її надмірно зосереджена свідомість все ще чинила відчутний опір і не бажала миритися з таким станом подій.

Джеліос раптово завмер, пильно оглядаючи її сповнене бурхливих протиріч обличчя.

– Чому ти раніше мені не сказав, як все має закінчитися? – майже пошепки запитала вона, стримуючи злість. Також вона шкодувала, що навіть не встигла попрощатися з Данаєю, Заком та Корою.

– Я й сам не знав. Ніка, сни не стають реальністю. Тобі ліпше забути все, – здавалося, він силою витягував з себе слова, які ще більше пригнічували їй настрій. – Просто викинь з голови всі ці спогади про мій світ. І не треба так засмучуватися. – повільно додав він, помітивши як її обличчя миттєво побіліло.

Якийсь нестерпний біль розривав ображену Ніку зсередини, вона втратила самоконтроль.

– Ти помиляєшся! Це мій сон, і я буду вирішувати варто йому скінчитися чи ні. – вона прагнула аби її голос був суворим, але чомусь він прозвучав аж занадто кволо. Зненацька Ніка зірвалася з місця і спробувала приблизитися до замисленого Джела, проте він спинив її чітким помахом руки.

– Ні, не рухайся. Це вже кінець. Просто будь щасливою і не зосереджуйся на сновидіннях, які стануть тепер лише слабким відбитком споминів про Пеліон. Насолоджуйся життям.

Ніка могла повірити у що завгодно, тільки не його словам. Це був якийсь абсолютно невдалий жарт. Джеліос не зміг би так вчинити, ні, це був не той Джеліос, якого вона знала, щось дивне та незрозуміле було у його відведених вбік очах. Можливо, то був навіть страх, який він намагався так ретельно приховати за холодним скляним поглядом.

Наче за чиїмсь велінням Ніка підскочила до нерухомого Джеліоса і протягла руку до його помітно напруженого обличчя, але її змерзлі пальці не вспіли торкнутися його теплої шкіри, бо він так раптово розтанув у повітрі, наче загублений промінь світла в безкінечній імлі. Ніка Мілевич важко зітхнула, борючись зі своїми розпачливими почуттями та ще довго вдивлялася в те порожнє місце сподіваючись, що він все-таки повернеться, але нічого подібного не сталося. Судомно ковтнувши повітря, вона кинула безнадійний погляд на повний місяць, який тепер був наполовину закритий сірою хмарою…

Розділ дев’ятнадцятий

Несподівана зустріч

Джеліос мав рацію, для неї все скінчилося, усе стало таким, яким було раніше. Проте Ніку це аніскільки не влаштовувало, вона прагнула повернутися до Пеліону, хоч усі її відчайдушні спроби виявилися марними. Чому він покинув її? Вона не могла втратити і його, історія не повинна була повторитися. Минали дні, Ніка Мілевич сподівалася, що з часом буде легше забути, викинути з голови всі нестерпні спогади, які приносили їй лише страждання та самотність, проте помилялася. З кожною хвилиною ставало тільки гірше, відчай не залишав її ні на мить, а світ утратив усі барви. Вона жила лише одним найпалкішим бажанням: знову побачити Джеліоса, Данаю та інших, просто знову опинитися у тому сонячному місті. Це було не лише бажання, це була необхідність, без якої Ніка не могла існувати.