Слава ЗСУ!

Вона непорушно сиділа на ліжку у своїй маленькій кімнаті, дивлячись, як за вікном пухнасті сніжинки, наче тендітні пір’їнки плавно опускалися додолу. Білий сніг неприємно сліпив очі, тому вона примружилася. На мить Ніці здалося, що вона засне і зуміє знову побачити знайомі привітливі обличчя. Гарячі сльози полилися по зіщуленому обличчю, багато її невідкладних запитань потребувало відповідей, яких вона повинна була знайти. Кімната здавалася дуже похмурою, навіть не зважаючи на сліпуче світло зимового дня, що ринуло через вікно. Коли Ніка пробіглася очима по кімнаті, її пильний погляд спинився на маленькій пластмасовій баночці, що стояла на книжковій полиці. Можливо, це був останній шанс знову побачити Джеліоса. Вона хутенько принесла з кухні склянку холодної води. Поспіхом дістала пальцями три маленькі круглі таблетки снодійного та кинула їх до склянки з водою, бульбашки відразу почали шипіти. Ніка бажала, заснути якнайскоріше, тому не роздумуючи перехилила баночку з таблетками над склянкою і висипала іще декілька штук.

Чекати було нічого, вона швиденько піднесла склянку до рота і міцно зімкнувши повіки зробила перший ковток.

– За Пеліон! – холодна гіркувата вода розлилася по її горлу. Через декілька секунд порожня склянка стояла на підлозі біля ліжка, на якому вона лежала, зігнувши коліна, чекаючи поки подіє снодійне. Вже минуло декілька довгих хвилин, по її розслабленому тілу почав проноситися холод, ноги затерпли, голова почалася паморочитися. Усі її невгамовні думки були спрямовані зараз до однієї людини. Ніка боялася помилитися.

«Якщо це не подіє, я більше ніколи не побачу Джеліоса… Я взагалі більше нікого не побачу. Ні, яка я дурна, навіщо було так нерозважливо чинити, бідолашна Лора, як вона все це переживе? Що я накоїла!» Ніка спробувала закричати, але тіло більше не слухалося її, вона поринала у холодний вічний сон…

Ніка прокинулася у знайомому місці, напіврозвалені стіни вдихнули відчутну силу у її свідомість. Насправді вона вже не сподівалася знову побачити ці старі руїни. Сонце яскраво світило у небі, Ніка сперлася на коліна і відразу здригнулася. Позаду неї хтось стояв. Вона узріла перед собою чиюсь довгу тінь. Обернувшись, вона роззявила рота від несподіванки. Ні, мабуть все-таки це був сон, він не міг бути тут. Ніка заплющила очі. Якщо він несправжній, то його не стане, коли вона знову їх розплющить. Та Джеліос не зник, він все ще стояв на тому самому місці, не зводячи з неї приголомшеного погляду.

– Джеліосе, я… – Ніка не встигла договорити, бо він підійшов і сів поруч з нею.

– Ти не повинна бути тут! Я не розумію, як тобі це вдалося. – він був дуже здивований.

– Ти не радий мене бачити? Я скільки всього маю тобі сказати! – її стривожив його доволі стурбований вигляд. Джеліос міцно обійняв її.

– Ти навіть не уявляєш наскільки я радий! – щира посмішка спалахнула на його обличчі. – Просто я гадав, що вже ніколи тебе не побачу, навіть уявити цього собі не міг.

– Але ж я тут, ти пішов нічого до ладу так і не пояснивши, я не знаходила собі місця. Це було якесь жахіття…

– Пробач, я знаю, що не повинен був робити це, просто так було потрібно, ми так вирішили. Я був впевнений, що ти не повернешся. Він мене запевняв.

– Хто? Про кого ти говориш, я нічого не розумію, – в голові все сплуталося. Джеліос мовчав.

Ніка знала, що повинна була йому сказати про власні почуття, її серце забилося швидше.

– Тоді на мосту, ти сказав…– вона не могла говорити, в горлі пересохло.

– Це правда, я б ніколи тобі не збрехав. – він продовжив за неї.

– Я хотіла тобі сказати, що також… Джеліос обережно притулив руку до її рота.

– Стривай, спочатку ти повинна декого побачити. – він підвівся і відійшов вбік. Ніка також звелася на ноги, щоб наблизитися до нього, але побачила те, що змусило її заціпеніти на місці.

Реальність знову переплуталася з її бажаннями. Чому вона постійно бачила те, чого не може бути насправді? Дійсність не являється реальністю, усе змішалося, абсолютно усе. Це було, що завгодно, проте не реальність. Ніка не вірила у дива, значить це було її найбільшою помилкою. Безсумнівно те, що вона побачила було справжнім дивом.

Усе, що підлягало розумним поясненням тут не існувало. Та хіба це не прекрасно, коли чиїсь найзаповітніші мрії здійснюються, хоч це і відбувається уві сні. Проте для Ніки це не мало значення, адже сон був її реальністю.

– Ніка… – цей незабутній голос завжди лунав у її думках, але зараз він був справжній. Ніка боялася поворухнутися, боялася, що через секунду він може зникнути, розтанути в повітрі, але цього не сталося. Людина, що була її невід’ємною частиною та існувала лише в її пам’яті, стояла за кілька кроків.

Водночас, Ніка почувалася незбагненно щасливою та розгубленою, це було важко усвідомити, але ще важче було б знову його втратити. Не відчуваючи під ногами землі, вона почовгала до нього і протягнула руку, щоб доторкнутися до його обличчя. Тепло його шкіри розпливлося по її пальцям, він посміхнувся і взяв її за руку.

– Не може бути… – Ніка не спромоглася відірвати від нього очей. Він майже не змінився, все ті добрі зелені очі сповнені тепла, щира привітна посмішка, лише густе світло-русе волосся стало трохи довшим, майже торкалося плечей.

– Я справжній! – прошепотів Макс дивлячись їй в розгублені очі. Цей сповнений віри погляд безсумнівно переконав Ніку у правдивості його слів. Вона обняла його так міцно, як тільки могла, він також пригорнув її до себе.

– Але ти… – від хвилювання слова застрягали у горлі.

– Мертвий? – договорив Макс, хитаючи головою. – Лише у твоєму світі, але не тут. Хіба я схожий на мертвого? Припини дивитися на мене, як на привида! – він тихенько засміявся, все ще стискаючи її тремтячу руку.

– Невже це все відбувається насправді? Це просто щастя … Хоч я не сподівалася тебе знову побачити, але завжди вірила у це… Неймовірно. Як таке може бути?

– Ніка, я тут… з тобою. Це наша реальність, ти маєш повірити у це! – його теплий погляд був сповнений надією.

– Я вірю, тепер я здатна повірити у що завгодно! – важко дихаючи промовила вона, відчуваючи невимовну радість.