Слава ЗСУ!

Одного вечора Дардон привів маленьку дівчинку, я впізнав у ній Лору…

– Вона малювала винищувачів. – тремтячий голос Ніки прозвучав занадто голосно.

– Ніка, ти навіть не можеш уявити, яку злість я тоді відчував. Як можна було безневинну дівчинку піддавати безглуздим та жорстоким дослідам? Лора могла стати схожою на зомбі, в неї могла погіршитися пам’ять, зникнути почуття, в кінці-кінців вона могла збожеволіти. Адже саме це траплялося з іншими піддослідними, вони втрачали свою особистість, забували хто вони є насправді та більше не поверталися сюди. Очевидно вони вже не мали змоги здійснювати перехід. Я спробував пояснити усе Авреї, але вона навідріз відмовилася прислухатися до моєї думки. Скривдити беззахисну дівчинку не було для неї чимось жахливим. Вона керувалася лише єдиним бажанням – родовою помстою. Я остаточно зненавидів Аврею та її спільників, але, на жаль, моя ненависть не могла мені допомогти. Мені треба було негайно вирішити, як вберегти Лору від кровожерливих винищувачів. Проте усе що я міг зробити тоді, це просто не втручатися. На моє щастя Лора переносила все доволі легко, досліди над нею почали давати певні результати. Аврея все більше почала наближатися до розв’язки, через декілька днів вона сподівалася отримати бажану відповідь. Тоді я почав діяти.

Так, я зумів суттєво попсувати її плани. Випадково дізнавшись, що винищувачі розробляли ще один препарат, який на певний час блокував у людини здатність здійснювати перехід, я сподівався, що саме це зможе допомогти мені захистити твою сестру. Звичайно, був певний ризик, бо в якийсь момент щось могло піти не так, адже препарат не пройшов цілковите випробування. Проте не можна було більше чекати, потрібно було завадити Авреї одержати доступ до переходу та врятувати Лору. Отже, одного вечора я напоїв Лору препаратом, це була сріблясто-сіра речовина у пробірці. Зрозумій, я не бажав ризикувати її життям, це був останній шанс змінити щось. Я не міг спокійно спостерігати, як вони перетворять її на божевільну. На моє превелике щастя, усе вдалося, Лора більше не поверталася до Пеліону. Я, звичайно, надіявся, що це ніяк не позначилося на її здоров’ї, і що тепер вона весело проводить час у твоїй компанії. Та ще мені хотілося вірити, що Лора більше ніколи не зуміє повернутися сюди у своїх снах. Та це були лише сподівання, абсолютної впевненості я не мав ні в чому.

Аврею легко було переконати, що експеримент з Лорою виявився невдалим. Зрештою вона відразу повірила, що Лора не повернеться, як і решта піддослідних. Проте Аврея аж ніскілечки не засмутилася і, правду кажучи, це мене дуже здивувало. Того дня мені також вдалося виявити, що вони знайшли у підвалі тайник Евена Соллорі, і наскільки я зрозумів з їхніх слів, там знаходився ключ до переходу.

Принаймні я був спокійний за Лору, єдине що мені залишалося – це завадити Авреї здійснити перехід. Хоч насправді я сумнівався, що вона його коли-небудь здійснить, бо для того їй був потрібен ще один піддослідний. Та мій спокій тривав недовго. Я ще не встиг отямитися від моєї маленької перемоги, як Дардон уже ганявся за новою жертвою. І цією новоприбулою виявилася ти, Ніка. – Макс перервав свою розповідь, щоб зазирнути їй в округлені очі. Його погляд був сповнений незбагнених протиріч.

– Я пам’ятаю той страшний сон, коли мене переслідували винищувачі, тоді мені вдалося вчасно прокинутися. – стишено вимовила Ніка, спостерігаючи за реакцією Макса. Він відразу спохмурнів, в його очах відобразився гнів.

– Так, ту ніч я ще довго прокручував у своїх думках. Тоді вони впіймали тебе та привели до лабораторії. Я був повністю збитий з пантелику, коли побачив твоє обличчя. Мене охопив повний розпач. Але на відміну від мене, ти сяяла від радості. Звичайно тебе можна було зрозуміти, адже як-не-як ти вважала мене мертвим.

– Але чому я не пам’ятаю цього? – зашарілася Ніка, намагаючись знайти в пам’яті хоч деякі уривки їхньої зустрічі, проте все було марним.

Макс замислено посміхнувся.

– І це не дивно, адже я ввів тобі препарат, що стирає пам’ять, і той, що позбавляє можливості здійснювати перехід, але перед цим я дав тобі статуетку, яка мала відкрити перехід для винищувачів. Ти мусила її сховати. Без цієї статуетки, могли переходити до вашого світу лише у повний місяць і звичайно для них цього було недостатньо.

– Тепер я розумію, що вимагала від мене Аврея… Але я зовсім не пам’ятаю, куди поділа ту річ. Можливо, навіть загубила десь чи викинула у річку. – стиснула плечима Ніка. – Я навіть не пам’ятаю як вона виглядає.

– Це статуетка у формі людини покрита сріблом. Існує припущення, що їх було дві. – вдумливо відмітив Макс, потираючи пальцем підборіддя. Раптом Ніка згадала зморшкувате обличчя старого власника крамнички та дивну картину, на якій була зображена зовсім юна дівчина з фігуркою людини у руці. Якесь дивне відчуття змусило її здригнутися. – Навряд чи тепер комусь знадобиться та статуетка. І хтозна чи ми ще колись почуємо про неї. – продовжив він, не помітивши, як напружилося її обличчя.

– Та статуетка… – кволо почала Ніка, але Макс хутко урвав її.

– Не переймайся тим, ця річ тепер нічого не варта. Я б хотів продовжити свою розповідь. Одного разу я подався разом з Левеном на Піщаний фестиваль, щоб випробувати прилад, що може виявляти людей, які здійснюють перехід. Аврея запевняла нас, що там ми зможемо знайти одного з них. І ось я помітив тебе, коли ти спокійно розгулювала поміж піщаних фігур. Левен узявся до справи та ввімкнув прилад, який відразу вказав на тебе. Я встиг сховатися за якоюсь фігурою. Потім сталося неочікуване: ти помітила Левена та кинулася за ним до піщаного будинку.

– Значить ти був там. А я не могла зрозуміти чий то був голос. Саме ти врятував мене…

– Так. Прилад зруйнував будинок і це було просто щастя, що ти не опинилася під тим завалом. Я вискочив відразу за тобою. Мені знову вдалося залишитися непоміченим. Був ще один випадок, який мене вразив.

Отже, якось Дардон спіймав біля будинку двох людей, про них йому повідомила Аврея. Тоді я ще не знав звідки вона добуває інформацію. Я повинен був дізнатися, що то за двоє безумців швендяли біля того злісного будинку. Спочатку я надіявся, що вони не були з іншого світу, адже як-не-як був світлий день. А мені ще не доводилося зустрічати їх у цю пору доби. Та всі мої надії розвіялися, коли я увійшов на горище, де сподівався побачити двох звичайних людей. Тими людьми виявилися – ти та Джеліос. Ще якась дівчина лежала зв’язана біля стіни. Звичайно, до цього часу я ніколи не зустрічав Джела, ми з ним познайомилися набагато пізніше. Та коли я узрів тебе я просто завмер на місті та був ладен повірити у своє безкінечне невезіння. Ще деякий час я споглядав на тебе, намагаючись зрозуміти, як тебе знову занесло до Пеліону. Добре, що твої очі були зав’язані, бо ти отямилася саме в той час, коли я стояв зовсім поруч. Тоді я зорієнтувався досить швидко. Я відчинив вікно, сподіваючись, що ви здогадаєтеся вислизнути з будинку через нього, тим паче, що мені це вдавалося уже декілька разів. Ти почала щось говорити і я, злякавшись, що винищувачі почують твій голос, покинув горище.