Слава ЗСУ!

Не знаю чому, але ця людина виклика́ла в мене довіру, хоч я її навіть не бачив. До того ж, це був єдиний слухач, з яким я міг би поділитися своїми неприємностями. Тому я несподівано легко відкрився йому і став переповідати свої пригоди останнього дня. Олександр Петрович не перебивав, лише іноді стиха зітхав. Я ж, чим далі, тим більше відчував якусь полегкість та, водночас, чи не вперше отримав змогу не лише наново прокрутити в пам’яті і по можливості проаналізувати епізоди з пережитого, але й спробувати поєднати розрізнені факти, що відразу почали складатись в гримучу суміш неправдоподібної історії, в щось таке, що, на моє переконання, ніколи б не мало зі мною статися. І чим далі, тим впевненіше міцнів мій висновок, про фатальну помилку приїхати в Індастріз, який, щоправда, здебільшого ґрунтувався на суб’єктивних чинниках чи навіть на явищах, яким моя свідомість надавала містичного забарвлення. Я згадував дрібні події, які передували моїй поїздці і які ніби намагались відвернути мене від прийняття остаточного рішення; про знаки, якими я знехтував тощо.

«Та й хіба ж я хотів їхати? Хіба моя душа не противилась цьому з самого початку? Хіба моє рішення не було продиктоване виключно раціональним розрахунком, який не враховував емоційні складові? Хіба саме провидіння не намагалось перешкодити мені занапастити своє життя, а я не почув його будучи засліпленим стрімкою жагою задоволення власного егоїзму?»

Я закінчив і в кімнаті повисла тиша. На мить мені здалось, що я приспав свого єдиного слухача цією розповіддю. Та ось Олександр Петрович кашлянув, ніби прочищаючи горло, і сумно відповів в унісон з моїми думками:

• Не варто вам, Сергію, взагалі було сюди їхати.

Я мовчав і через мить він таки продовжив свою думку:

• Бачите, Індастріз… Це досить своєрідне місто. Тут все інакше, ніж ви, певно, звикли. Як би вам пояснити?.. – ледь помітний рух в дальньому куті. Я ніби побачив, як мій співрозмовник підвівся і, збираючись з думками, зробив вимушену паузу. - По суті, тут своя держава з своїми урядом, законами, військом. Так-так, - держава в державі. І закони ці, на відміну від законів зовнішнього світу, досить суворі. Я не тішу себе думкою, що про це не знають там, нагорі. Так би мовити, - за́ межами нашого мегаполісу. Скоріш за все вони просто не мають уявлення, що з цим робити. Навряд чи там мають хоч якісь дієві важелі впливу на ситуацію, а тому ніхто не наважується продемонструвати свою цілковиту неспроможність у вирішенні цього питання.

Розумієте? Це анклав, який фактично вже давно відокремився, але формально, більш про людське око, продовжує перебувати у складі держави та нібито підпорядковуватися центру.

Звісно, так було не завжди. Але з приходом економічної кризи, яка тут, в умовах штучного відособлення, була болючішою ніж деінде, почало відбуватися системне послаблення центральної влади. Здавалося, метрополія просто втратила політичну волю і місто фактично залишилось сам-на-сам зі своїми проблемами.

І от саме тоді сюди прийшов «Алмаз»…

Олександр Петрович знову замовк і ця пауза була довшою.

• Ось ви, Сергію, розповіли мені про автоматників. Так от, слухайте. Ще за часів індустріального розквіту наші керівники на найвищому рівні лобіювали створення спеціальної міліції: відомчого правоохоронного органу, покликаного забезпечувати правопорядок на території гірничо-збагачувального комбінату та суміжних підприємств; спеціалізованого органу, який формально б підпорядковувався міністерству внутрішніх справ, але утримувався б за рахунок місцевого бюджету і був підзвітним місцевій владі. Через величезні масштаби промислових гігантів та пов’язані з цим певні особливості міста, створення власної воєнізованої одиниці з всіма повноваженнями державного органу правопорядку, видавалось природнім.