Слава ЗСУ!

Цього часу вистачило саме на те, щоб до палати повернулася та ж медсестра у супроводі чоловіка років за тридцять, який також був одягнутий в білий халат і білу шапочку на голові.

• Ха́єв, ти знову? – запитав чоловік як тільки в палаті увімкнулось світло.

• Мені погано.

• Зараз тобі укол буде. Заспокоєшся.

• Не заспокоюсь. Який укол? В сраку укол!

• Ну так туди ж і вколять, куди ж тобі ще залишилось? В голову хіба ще не кололи. А то б я…

Славко повернувся до чоловіка, зміряв його палаючим від ненависті поглядом і наштовхнувшись на беззлобну і водночас байдужу усмішку, відвернувся до вікна. Медсестра самостійно задерла вгору край його футболки, стягнула штанину з лівої пласкої сідниці та зробила ін’єкцію.

• Я зараз, - сказала вона мені впоравшись зі Славком і разом з чоловіком вийшла з палати не вимикаючи світло.

По якомусь часі вона повернулась з вечірньою порцією ліків для мене.

14

Я прокинувся серед ночі. В напівтемряві чергового освітлення я побачив над собою силует Славка, який злегка тормосив мене за плече.

• Ти це чув? – запитав він майже пошепки.

• Якого біса? Славко! – обурився я у відповідь.

• Нє, послухай! От зараз, чуєш?

За мить після раптового пробудження, коли сон видається найсолодшим, я оговтався і на вмовляння Славка став і собі прислухатися. Однак, як я не напружував слух, нічого так і не почув.

• Постій на шухері, - прошепотів він, несподівано змінивши тему.

• Бляха, Славко! Ти через це мене розбудив? Іди к бісу.

• Та не сци, тобі нічого і робить не нада буде, я бистро. Там щас нікого немає.

• Славко, я сказав, - ні!

Він різко підвівся, в черговий раз демонструючи проблиски своєї гіперактивності, що дуже контрастувала до притаманного йому стану загальмованості, і пішов до дверей палати. Аж зараз я побачив, що вони відчинені. Визирнувши назовні, Славко в мить оглянув коридор з обох боків і шмигнув праворуч. В коридорі було тихо.

Сон як рукою зняло і я знову став прислухатися, намагаючись почути хоч якісь звуки за дверима, та дорікаючи собі, що мимоволі йду на поводу у свого сусіда-наркомана і не маю ні волі, ні засобів боротися з цим. З його появою я більше не почувався господарем в своєму замкнутому світі, який обмежувався цією лікарняною палатою, де я достеменно знав кожен закуток, кожну шпарину. Я вже не мав можливості думати вголос, спати, коли заманеться, чи навіть вільно користуватись туалетом, який був тепер спільним і який не замикався зсередини. Мій простір почав рухатися незалежно від мене з легкої подачі напівбожевільної, внаслідок своєї хвороби, людини. Не те, щоб Славко намагався якось домінувати, пригнічувати мене чи об’єктивно в чомусь обмежувати. Скоріше він сам перебував у власному вимірі. Але та «зовнішня» частина його поведінки, яка видавалась, щонайменше, ексцентричною, та несподівані сплески його активності створювали неймовірний психологічний дискомфорт і тяжіли наді мною. Я хотів відгородитися від нього своїм нейтралітетом, а фактично виявився захопленим в його орбіту. І я злився від розпачу і від своєї безпорадності. Мій власний психічний стан багато в чому пояснювався крайньою неприязню, яку я відчував до Славка з самого початку. Разом з тим, багато відповідей крилось і в моєму характері, в моєму єстві. Я завжди відчував себе одинаком і був вкрай замкненою людиною. Тож так чи інакше я не міг нічого змінювати навколо себе, натомість я сам мусив підкорятися змінам і всі свої дії підсвідомо звіряти з тим, що відбувається довкола.