Слава ЗСУ!

• Так, Сергій Леонідович! Давайте, ви тут… не бу́дете! До́бре? І взагалі, у нас вбивство тут. І незаконне носіння, до речі. А ви мені…

• Але ж документи були в машині…

• Сергій Леонідович! Повторюю ще раз, - Ігнатенко нервував, поправляючи папірці на столі і часто поглядаючи на годинник, - я займаюсь незаконним носінням вогнестрільної зброї. А якщо у вас є інші запитання, то це, вибачте, не до мене. Та суто по-людськи́, я б не радив вам качати права.

• Я ж тільки запитав, - закінчив я, не маючи снаги збагнути всього, що відбувається.

Автомобіль не був викрадений, - його просто розібрали. Викрали по запчастинам і то, дуже швидко. І напевне, в міліції добре відомо, хто до цього причетний. Можливо причетні самі працівники міліції. Інакше, чому б це Ігнатенко так нервував? Може, це він і є? Ні, навряд. Звісно, він знає, хто має до цього відношення, але це не він. Тоді, двома поверхами нижче, Скирда і той інший, якого він назвав Саня, ви́будували безкомпромісну схему, за якою «я ніхто і звуть мене ніяк». Немає документів, – отже, приблуда і безхатченко. Все логічно. До того ж, за цих умов, до мене, мабуть, могло б бути застосовано більше важелів впливу. Навіть на суто психологічному рівні, для можливості виправдання власних вчинків. Бо ж, відповідно до нав’язаних стереотипів минулого, людина без документу, - нічого не варта.

Хоча чому, «стереотипів минулого», хіба зараз щось змінилось?

У будь-якому випадку, Ігнатенко або не знав цієї комбінації, або зловив ґаву. Він зіпсував цю легенду і ось, я вже маю ім’я офіційно посвідчене документами. До того ж, логічним тепер буде запитання і про понівечений автомобіль, в якому вони знаходились, і про спосіб, у який вони потрапили до міліції. А ще, як я зрозумів, за цих умов постала «проблема» в обґрунтованості мого перебування в цих стінах. Тому правоохоронці мусять щось «вигадати» з цього приводу, бо ж, не можна тримати за гратами нізащо.

Чи можна?

Ігнатенко знову поглянув на годинник, закурив чергову сигарету і ніби від утоми, закинувши голову назад, і з задумливим виразом обличчя випустив струмінь диму під стелю.

• То ви й про мою роботу все дізнались? – я знову порушив мовчання. Я знав, що він мене не відпустить, але від образи на свою безпорадність хотів його хоча б подратувати.

• Дізнались-дізнались.

• І це точно? Я про звільнення за прогул? Бо, я ж, ніби, не з власної волі…

Але двері за моєю спиною несподівано відчинились і на обличчі Ігнатенка я прочитав помітне полегшення. За мною прийшли двоє: опецькуватий міліціянт в зіжмаканих і якихось безформних брюках та кітелі з сержантськими погонами, та парубок в цивільному, з яким я їхав до райвідділку на задньому сидінні. На прощання знову пожвавілий Ігнатенко порадив мені добре обмізкувати його пропозицію і не витрачатись на дрібниці.

16

Мене провели в чергову частину, де флегматичний майор заніс в якийсь журнал мої анкетні дані з моїх слів. Потім він наказав мені відійти до протилежної від пульту стіни, повернутися до неї обличчям і чекати. Тим часом мої конвоїри вийшли, залишивши мене наодинці з черговим офіцером.

Я став, як мені веліли і розглядаючи стіну слухав, що відбувається навколо. По всьому майор дивився якийсь воєнний фільм, переповнений безперервними пострілами і вибухами, крізь звуки яких було важко розібрати здебільш лайливу мову головних героїв. На цьому тлі більш виразним видався діалог в радіоефірі між російським полковником, з позивним «Сугроб-2», та командиром підрозділу збройних сил республіки Ічкерія. Судячи з сюжету, останній знаходився у більш вигідному становищі і погрожував вбивати росіян.