Слава ЗСУ!

А ще я розумів, що в мене буде час подумати над цим і добре все обмізкувати.

Ми підійшли до крайньої праворуч камери. Сержант подивився у віконце і, мабуть задовольнившись побаченим, встромив у замкову щілину довгий, трубчастий, однобородковий ключ та провернув його на півоберта. Двері камери відчинились назовні лише на півметра, бо мали спеціальні фіксатори, розраховані на прохід не більше однієї людини за один раз. Але тільки вони почали відчинятись, на мене війнуло густим і кислим смородом задавненого бруду людських тіл і просякнутого потом одягу. До цього домішувався нестерпний запах сигаретного диму і ще різкіший запах недопалків. Я пройшов всередину.

• Ей, ей, ей! Тпрууу. Шеф, ти куда́ тусу́єш, ка́мера не рези́нова! – мружачи нахилену вперед голову і проказуючи всім своїм виглядом незадоволення, назустріч до дверей вийшов худорлявий хлопець років вісімнадцяти у спортивних штанях і гумових шльопанцях. На блідій шкірі запалих грудей з лівої сторони був витатуюваний скорпіон з занесеним догори жалом.

• Шеф, шо за діла? – гукнув він знову в двері, що зачинились за мною.

Я в цей час розглядав напівосвітлене приміщення тісної камери, куди спромоглись втиснули два двох’ярусних ліжка, розмістивши їх під лівою стіною, та вузький стіл, що стояв з правої сторони. За цих умов прохід між ліжком і столом становив трохи менше одного метру. На нижній частині ліжка, що знаходилось ближче до дверей, лежав чоловік середніх літ одягнутий в спортивні штани та смугастий тільник без рукавів. Він лежав головою до дверей і в тьмяному освітленні, що падало від лампочки біля входу, намагався читати якусь книгу. Дальнє ліжко освітлювалось ще гірше і я лише звернув увагу на те, що воно було зайняте і зверху і знизу. Я зрозумів, що єдине вільне місце, розташоване на верхньому ярусі ближчого до дверей ліжка, належить цьому крикливому молодику і мені місця не залишається взагалі.

Ніби прочитавши мої думки цей баламут повернувся від безмовних дверей до мене і наблизившись впритул став зухвало роздивлятись мене від ніг до голови діловито нахиливши голову набік. Він був на півголови нижче мене, а тому своїми примруженими очима дивився мені в обличчя знизу вгору. Зрозумівши це як виклик, я дивився йому в очі не відводячи погляду.

• Ти шо́, бо́рзий? Ти куда́ ди́вишся? – вибухнув він несподівано, а потім повернув голову вбік і тричі цвіркнув слиною крізь зуби праворуч від мого плеча. Ще з самого початку я звернув увагу на особливості його мовлення в якому ніби стишувалися голосні, хоча одночасно збільшувались наголоси на окремих складах, в зв’язку з чим мова видавалась якоюсь уривчастою.

• Та дивлюсь собі, хіба не можна? – відповів я як можна стриманіше, намагаючись вгамувати внутрішнє напруження і втримати голос від дрижання, бо відчував, як мене розпирає зсередини, як прискорилось серцебиття і наскільки глибокими стали вдихи.

• Курить є? – запитав він знову, ніби спокійніше, але все з тією ж зухвалою безапеляційністю заглядаючи мені прямо в очі.

• Не курю.

• А шо є? – не вгамовувався він.

• Нічого немає.

• Ти чого такий недружелюбний?

• Такий.