Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Інферно

Схоже, що північні двері баптистерію таки відчинили — принаймні на кілька секунд, бо Ленґдон почув звуки, що долітали з площі, але потім двері так само різко зачинили — і всередині знову стало тихо.

І тепер, у знову запалій тиші, Ленґдон почув кроки, що ступали кам’яною підлогою.

«Гід? Може, він перевіряє приміщення перед тим, як запустити туристів?»

Він не встиг вимкнути світло над купелею й боявся, що гід це помітить. Навряд чи. Кроки швидко рухалися в їхньому напрямку й зупинилися саме перед вівтарем біля фестона, через який Ленґдон та Сієнна щойно перескочили.

Запала довга тиша.

— Роберте, це я, — сердито сказав чоловічий голос. — Я знаю, що ти там. Виходь сюди, чорт тебе забирай, і поясни, що ти тут робиш.

розділ 59


Немає сенсу вдавати, що мене тут немає».

Ленґдон кивнув Сієнні, щоби вона залишалася за вівтарем і стерегла маску Данте, яку він знову поклав до пакета із застібкою. А потім повільно випростувався. Стоячи, наче священик, за вівтарем баптистерію, Ленґдон поглянув на конгрегацію в особі єдиного чоловіка. Незнайомець, що перед ним стояв, мав піщано-коричневе волосся, дизайнерські окуляри та якийсь жахливий висип на обличчі та шиї. Він знервовано чесав почервонілу шию, а його набряклі очі виблискували гнівом та збентеженням.

— Ти не хочеш розповісти мені, що ти тут у біса робиш, Роберте? — суворо спитав чоловік, переступаючи через фестон і наближаючись до Ленґдона. Розмовляв він з американським акцентом.

— Аякже, розповім, — ввічливо відповів Ленґдон. — Але спершу розкажіть мені, хто ви такий.

Чоловік зупинився, як укопаний, не вірячи своїм вухам.

— Що ти сказав?

Ленґдон відчув щось невиразно знайоме в очах чоловіка, а може, і в його голосі. «Десь і колись я його вже бачив». Він стиха повторив своє запитання.

— Будь ласка, скажіть мені, хто ви такий і звідки мене знаєте.

Незнайомець картинно скинув руки догори, вочевидь, не вірячи тому, що чує.

— Я — Джонатан Ферріс! Пам’ятаєш?! Всесвітня організація охорони здоров’я. Я той чоловік, котрий полетів до Гарвардського університету, щоби забрати тебе із собою!

Ленґдон намагався осмислити почуте.

— Чому ти не зайшов? — суворо спитав чоловік, безперервно чухаючи шию та щоки, які почервоніли й набрякли. — І що то в біса за жінка з тобою? Я бачив, як ти зайшов сюди разом із нею. Ти на неї тепер працюєш?

Сієнна зіп’ялася на ноги поруч із Ленґдоном і негайно взяла ситуацію під контроль.

— Лікарю Ферріс, мене звуть Сієнна Брукс. Я теж лікар. Працюю тут, у Флоренції. Професора Ленґдона вчора поранили пострілом у голову. Він має ретроградну амнезію, тому не знає, хто ви і що сталося з ним упродовж останніх трьох днів. Я тут для того, щоби йому допомагати.

Поки слова Сієнни відлунювали в порожньому баптистерії, чоловік стояв, схиливши голову набік, й ошелешено слухав її, не до кінця усвідомлюючи те, що вона казала. Приголомшено помовчавши кілька секунд, він ступив крок назад, гойднувся і вхопився за підпірку, щоби не впасти.

— О Господи, — промимрив він. — Це ж інша справа.

Ленґдон побачив, як гнів на обличчі чоловіка поступово

вщух.

— Роберте, — прошепотів новоприбулий, — ми вже думали, що ти… — Він похитав головою, немов намагаючись скласти докупи щойно почуте. — Ми вже гадали, що ти перебіг на інший бік… що вони, можливо, перекупили тебе… або залякали… Ми ж не знали, що з тобою трапилося!

— Я єдина людина, із якою він за цей час спілкувався, — пояснила Сієнна. — Роберт знає лише те, що прокинувся минулої ночі в моєму шпиталі, де його згодом намагалися убити. Окрім того, він страждає на страшні видіння: трупи, жертви чуми і якась жінка зі сріблясто-сивим волоссям і змієподібним амулетом; вона каже йому…

— Елізабет! — випалив чоловік. — То є доктор Елізабет Сінскі! Роберте, саме вона найняла тебе для того, щоби ти нам допоміг!

— Що ж, тоді це справді вона, — сказала Сієнна. — Сподіваюся, ви знаєте, що вона в біді. Ми бачили її полоненою на задньому кріслі мікроавтобуса із солдатами, і вона мала такий вигляд, наче їй вкололи наркотик чи щось схоже.

Чоловік повільно кивнув, заплющуючи очі. Його повіки набрякли й почервоніли.

— Що сталося з вашим обличчям? — прискіпливо спитала Сієнна.

Чоловік розплющив очі:

— Перепрошую?

— Ваша шкіра! Схоже, ви підчепили якусь заразну хворобу. Ви хворий?

Чоловік ошелешено сіпнувся, і хоча запитання Сієнни було відвертим і навіть грубим, Ленґдон подумав те саме. Зважаючи на велику кількість згадок про чуму, які трапилися йому сьогодні, вигляд червоної шкіри з наривами дуже його збентежив.

Попередня
-= 114 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар