Слава ЗСУ!

— Перша строфа — це Данте, майже дослівно, — сказав Ленґдон. — «Ге й, ви, хто розум сильний має, дотримуйтесь порад, які я тут сховав під покривалом із віршів незрозумілих».

— А решта? — наполегливо спитала Сієнна.

Ленґдон похитав головою.

— Навряд чи. Вона написана тим самим віршовим розміром, але не пригадую таких пасажів у Данте. Схоже, це хтось зімітував його стиль.

— Цобріст, — прошепотіла Сієнна. — Хто, крім нього?

Ленґдон кивнув. Це було найімовірнішим. Зрештою, Цобріст, змінивши картину Боттічеллі «Мапа пекла», уже довів здатність залучати на свій бік мистців і змінювати мистецькі шедеври так, щоби вони відповідали його потребам.

— Решта тексту дуже дивна, — сказав Ленґдон, знову обертаючи маску й читаючи текст в напрямку до центру. — Тут ідеться про… відрізані конячі голови… про видерті кістки незрячої… — Він проскочив уперед, до завершального рядка, написаного тісним колом у самісінькому центрі маски. І здивовано охнув.

— Тут йдеться про криваві води…

Сієнна здивовано вигнула брови.

— Як у твоїх видіннях з отою срібноволосою жінкою?

Ленґдон кивнув, замислившись над текстом.

Криваві води… лагуна, яка не віддзеркалює зірок… Що б це означало?

— Поглянь, — прошепотіла вона, читаючи понад його плечем і показуючи на одне слово на початку спіралі. — Тут ідеться про конкретний географічний пункт.

Очі Ленґдона знайшли слово, яке він пропустив під час першого перегляду тексту. То була назва одного з найгарні- ших та найунікальніших міст у світі. Ленґдон відчув на спині холодок, знаючи, що за збігом обставин то було ще й місто, де, як відомо, Данте Аліґ’єрі заразився інфекційною хворобою, від якої й помер.

Венеція.

Кілька хвилин Ленґдон із Сієнною мовчали, роздивляючись загадкові вірші. Цей текст був бентежний і моторошний, і його було важко розшифрувати. Використання таких слів, як «дож» та «лагуна», стали для Ленґдона остаточним підтвердженням того, що в поемі справді йшлося про Венецію — унікальне італійське місто на воді, що складалося із сотень сполучених між собою лагун. Сторіччями ним пра- вив глава венеціанської держави, який називався «дож».

Із першого погляду Ленґдон не міг визначити, на яке конкретно місце у Венеції ця поема вказувала, але вона, безсумнівно, спонукала читача виконувати її вказівки.

Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі, і слухай муки дзюркотливої води…

— Вона вказує під землю, — сказала Сієнна, читаючи текст одночасно з Ленґдоном.

Він стривожено кивнув, читаючи наступний рядок.

Спустися вглиб осілого палацу… Бо там, у темряві, хто- нічний зачаївся монстр…

— Роберте, — знервовано спитала Сієнна, — а що то за монстр?

— Хтонічний, — відповів Ленґдон, — означає «той, що живе під землею».

Та не встиг він продовжити, як гучний брязк засуву прокотився відлунням через баптистерій. Схоже, щойно ззовні відімкнули вхід для туристів.

* * *

Grazie mille (Красненько дякую), — сказав чоловік із висипом на обличчі. Гід баптистерію знервовано кивнув, хо- иаючи до кишені п’ятсот доларів готівкою й озираючись — чи, бува, ніхто не помітив.

— Cinque minuti (П’ять хвилин), — нагадав гід, крадькома прочиняючи відімкнені двері достатньо широко для того, щоби чоловік із висипом зміг протиснутися всередину.

Потім гід зачинив двері, полишаючи чоловіка всередині й перекриваючи всякий звук, який міг звідти долетіти.

Спочатку гід відмовився пожаліти чоловіка, який стверджував, що прибув аж з Америки, щоби помолитися в баптистерії Сан-Джованні в надії на те, що це допоможе йому вилікуватися від страшної шкірної хвороби. Та, насамкінець, його таки заохотили проявити співчуття, запропонувавши п’ятсот доларів за п’ять хвилин самотньої молитви в баптистерії… А до цього заохочення додався ще й страх, що цей тип із явно заразною хворобою стоятиме тут, поруч із ним, іще три години, аж поки будівля не відчиниться для відвідувачів.

І тепер, крадькома ввійшовши до восьмикутного храму, чоловік відчув, як його очі інстинктивно полинули догори. От заразаі Ніколи в житті не бачив він чогось подібного до цієї стелі. Прямо на нього витріщався триголовий демон — чоловік швидко опустив очі додолу.

Здавалося, тут нікого не було.

«Куди ж вони в біса поділися?»

— * *

А Ленґдон із Сієнною мовчки стояли, пригнувшись, за вівтарем. Вони ледь встигли прибрати мокрі рушники, посунути на місце дерев’яну ляду купелі й пірнути за головний вівтар, прихопивши посмертну маску. їхній план полягав у тому, щоби дочекатися, поки приміщення наповниться туристами, а потім потихеньку вийти разом із натовпом.