знайди книгу для душі...
— Вибачте, — захекано випалив він, ледве переводячи подих, — я загубився в натовпі.
Сієнна глянула йому у вічі — і враз усе зрозуміла. «Він щось приховує».
* * *
Коли Ленґдон добрався до фасаду базиліки Сан-Марко, то з подивом виявив, що двоє його напарників відстали. Дивним йому здалося й те, що біля входу до церкви нема черги. Утім, він швидко збагнув, що тепер, коли у Венеції вечоріло, більшість туристів, обважнівши від піци, макаронних страв і вина, прогулювалися по майдану замість нудитися в черзі за наступною порцією історичних відомостей.
Припустивши, що Сієнна з Феррісом прийдуть із хвилини на хвилину, Ленґдон звернув погляд на вхід до базиліки. Нижній фасад церкви, інколи критикований за надмірний доступ до неї, прикрашала шерега з п’яти заглиблених у стіну проходів, а його колони, аркові проходи та розчахнуті бронзові двері, безсумнівно, надавали будівлі гостинного вигляду.
Один із найвизначніших зразків візантійської архітектури — церква Сан-Марко мала однозначно м’який і вигадливий вигляд зовні. На відміну від аскетичних сірих веж Нотр-Даму чи Шартрського собору, базиліка Сан-Марко видавалася величною й одночасно більш приземленою, звичайною. Завширшки більша, ніж заввишки, вона мала нагорі п’ять опуклих побілених куполів, які випромінювали невимушену, майже святкову ауру, через що базиліку мало не в кожному туристичному довіднику порівнювали зі шлюбним тортом, прикрашеним безе.
На самісінькому вершечку церкви виднілася невеличка статуя святого Марка, який дивився вниз на майдан, названий на його честь. Його ноги впиралися у вигнуту арку, пофарбовану в темно-синій колір і поцятковану золотими зірками. І на цьому мальовничому тлі мерехтів крилатий венеціанський лев — талісман міста.
Саме під цим золотим левом розташувався один із най- знаменитіших скарбів базиліки Сан-Марко — чотири гігантські жеребці, які тепер виблискували в променях надвечірнього сонця.
Вони застигли у своєму русі, немов наготувавшись от- от стрибнути на майдан. Ці четверо безцінних жеребців — як і багато інших пам’яток Венеції — були забрані як трофей із Константинополя під час хрестового походу. Іще один схожий мистецький трофей виднівся під кіньми на південно-східному крилі церкви: композиція з різьбленого пурпурового порфіру, відома під назвою «Тетрархи». Ця скульптурна група була відома тим, що їй бракувало ноги — вона відламалася, коли «Тетрархів» вивозили як здобич із Константинополя в тринадцятому сторіччі. Чудесним чином нога знайшлася в шістдесяті роки двадцятого століття у Стамбулі. Венеція подала петицію з проханням віддати їй втрачену ногу, але відповідь уряду Туреччини була простою: «Ви вкрали статую — ногу ми залишаємо собі».
— Пане, купляєте? — почувся жіночий голос, який змусив Ленґдона опустити очі додолу.
Опецькувата товста циганка тримала довгу палицю, із якої звисала колекція венеціанських масок. Більшість із них були виготовлені в популярному стилі
— То ви купляєте чи ні? — повторила циганка.
Ленґдон слабко всміхнувся й похитав головою.
— Sono molto belle, та no, grazie.
Жінка пішла, а Ленґдон іще довго дивився на зловісну чумну маску, яка теліпалася на палиці поверх юрми. Тяжко зітхнувши, він знову підняв погляд на чотирьох мідних жеребців на балконі другого поверху.
І раптом професора мов громом ударило, а спалах блискавки освітив його здогадкою.
Усе, що бачив Ленґдон за останні кілька хвилин, вихором обрушилося на нього з несамовитістю стихії — коні Сан- Марко, венеціанські маски і скарби, викрадені з Константинополя.
— Господи, — прошепотів він. — Он воно що!
розділ 72
Роберт Ленґдон аж заціпенів.