Слава ЗСУ!

«Що за чортівня?» — подумав Ленґдон, придивляючись до роздутого мішка. Здавалося, його в’язкий вміст потихеньку обертався й перемішувався… немов кипів.

Коли його блискавкою вдарила здогадка, Ленґдону аж дух перехопило.

«Це Цобрістова чума».

— Припиніть перегляд, — сказала Сінскі в темряві.

Зображення завмерло — прикріплений до дна пластико-

вий мішок погойдувався під водою: герметично запечатана хмара рідини, підвішена у просторі.

— Певно, ви здогадуєтеся, що то таке, — сказала Сінскі. — Питання полягає ось у чім: скільки ще часу вона перебуватиме в герметизованому стані? — Підійшовши до екрана, Сінскі показала на малесеньку позначку, що виднілася на прозорому мішку. — На жаль, оця позначка підказує нам, із чого цей мішок зроблений. Ви можете її прочитати?

Відчуваючи, як його пульс шалено заскакав, Ленґдон примружено поглянув на текст. То був фірмовий знак виробника: «SolublonV

— Ця фірма — найбільший у світі виробник пластику, що розчиняється у воді, — сказала Сінскі.

У Ленґдона похололо в грудях.

— Ви хочете сказати, що цей мішок поволі… розчиняється?

Сінскі похмуро кивнула.

— Ми вже зв’язалися з виробником і, на жаль, дізналися від нього, що вони виробляють десятки різних сортів пластмаси з розчинністю від приблизно десяти хвилин до десяти тижнів, залежно від призначення. На швидкість розчинності незначний вплив мають тип води та її температура, але не залишається сумнівів, що Цобріст ретельно врахував ці фактори. — Сінскі на мить замовкла, а потім продовжила: — Ми вважаємо, що цей мішок має розчинитися до…

— До завтра, — перервав її Начальник. — Завтрашній день — це дата, яку Цобріст обвів у моєму календарі. Цей день вказаний і на дошці під водою.

Ленґдон сидів у темряві, втративши дар мови.

— Покажіть йому решту, — сказала Сінскі.

Відео на великому екрані знову рушило вперед, і тепер камера показувала блискіт води та темну печеру. Ленґдон не сумнівався, що саме про це місце йшлося в поемі. «Лагуна, що не віддзеркалює зірок».

Ця сцена породжувала в уяві видіння з Дантового пекла… ріка Кокіт, яка тече печерами підземного царства.

Де б ця печера не була, її води обмежувалися крутими порослими мохом стінами, зробленими, як здогадувався Ленґдон, руками людини. Він відчував також, що камера показувала лише невеличкий куточок величезної підземної порожнини, і ця здогадка підкріплювалася наявністю слабеньких вертикальних тіней на стіні. Ці тіні були широкі, схожі на стовпи, розташовані на однаковій відстані.

«Колони», — здогадався Ленґдон.

Стеля цієї печери тримається на колонах.

Лагуна не в печері, а в масивній кімнаті.

Спустися вглиб осілого палацу…

Та не встиг Ленґдон і слова мовити, як його увагу привернула поява на стіні тіні… у вигляді людини з довгим, схожим на дзьоб носом.

Господи милосердний…

Примара озвалася, стишено заговорила, і її шепіт поплив поверхнею води в химерному поетичному ритмі.

Я — ваше спасіння. Я — Привид.

Такого жахливого фільму, як він дивився наступні кілька хвилин, Ленґдону ще ніколи не доводилося бачити. Маячня схибленого генія, чи то пак, монолог Бертрана Цобріста, виконаний ним в образі чумного лікаря, повнився цитатами й посиланнями на Дантове «Пекло» й містив дуже чіткий і простий сенс: зростання народонаселення вийшло з-під контролю і майбутнє людства висить на волосинці.

А голос на екрані промовляв речитативом:

Якщо не робити нічого, це означатиме прискорення настання Дантового пекла… перенаселення й голоду… настання безладдя великого Гріха. Тому я вдався до рішучих кроків. Дехто відсахнеться, нажаханий, але за порятунок треба платити. Одного дня світ усвідомить і поцінує красу моєї пожертви.

І Ленґдон нажахано відсахнувся, коли на екрані різко з’явився сам Цобріст у костюмі чумного лікаря, а потім рвучко зняв маску. Професор вдивився в худе, виснажене лице й дикі зелені очі та збагнув, що нарешті побачив обличчя чоловіка, який став причиною цієї кризи. Цобріст розводився про кохання до якоїсь людини, яку називав своїм натхненником.

…передаю майбутнє у твої лагідні руки. Моя робота внизу завершена. І тепер мені настав час вибратися на світ угорі… і знову побачити зорі.

Коли відео скінчилося, Ленґдон збагнув, що останні слова Цобріста були майже копією останніх слів Данте в «Пеклі».

Сидячи в темряві конференц-залу, Ленґдон усвідомив, що весь страх, якого він натерпівся сьогодні, щойно кристалізувався в моторошну дійсність.

Тепер Бертран Цобріст мав обличчя… і мав голос.