Слава ЗСУ!

— Алло, це Брюдер, — сказав він. — Боюся, що ми маємо серйозну проблему. Фактично кілька проблем.

Розділ 36

Істину можна побачити лише очима смерті».

Подумки повторюючи ці слова, Сієнна сканувала очима кожен квадратний дюйм жорстокої батальної сцени, сподіваючись, що насамкінець щось знайде.

Очі смерті вона бачила скрізь.

«Які ж із них ми шукаємо?!»

їй подумалося, що очима смерті можуть бути всі трупи, якими колись завалила Європу Чорна Смерть.

Принаймні цим можна пояснити маску чуми…

Раптом, ні з того, ні з сього, вона згадала дитячий віршик:

Трояндочка в кружальці.

В кишені — квіточки.

Мов пелюстки та попіл, попадаємо ми.

Цей віршик їй доводилося розказувати школяркою в Англії, аж поки вона не прочула, що він веде свою історію ще від Великої лондонської чуми тисяча шістсот шістдесят п’ятого року. Здогадно, кружальце довкола трояндочки означало рожевий прищ на шкірі, довкола якого утворювалося кільце — показник того, що людина інфікована чумою. Ті, кого вразила хвороба, носили в кишенях букетики квітів, щоби хоч якось забити сморід власних гниючих тіл, а також сморід самого міста, де щодня від чуми помирали сотні людей, чиї трупи потім спалювали. Тому у віршику і йшлося про попіл і пелюстки: «…мов пелюстки та попіл, попадаємо ми».

— Заради любові до Господа! — раптом вигукнув Ленґдон і крутнувся на п’ятах до протилежної стіни.

Сієнна перевела погляд із фрески на нього.

— Що сталося?

— Та це ж назва мистецького твору, який колись тут можна було бачити. «Заради любові до Господа!»

Сієнна провела Ленґдона спантеличеним поглядом, дивлячись, як він похапливо закрокував через зал до невеличких скляних дверей і спробував їх відчинити. Але двері були замкнені. Ленґдон прихилився до скла і, склавши руки дашком і приставивши їх до очей, вдивився всередину.

Що б там Ленґдон не шукав, Сієнна сподівалася, що він знайде це дуже швидко, бо сторож знову повернувся, і цього разу з виразом більшої підозрілості на обличчі, бо помітив, що Ленґдон підійшов до замкнених дверей і намагається щось угледіти за ними.

Сієнна приязно помахала сторожу, але той люто вирячився на неї, а потім, мовчки постоявши, зник.

***

Lo Studiolo.

За скляними дверима, напроти потаємних слів cerca trova у Залі п’ятисот, крилася невеличка глуха кімната. Спроектоване Базарі як потаємний кабінет для Франческо Першого, прямокутне студіоло заокруглювалося до стелі у формі діжки, що створювало враження в тих, хто був усередині, паче вони потрапили до гігантської скрині для скарбів.

Відповідно до цього задуму інтер’єр кабінету прикрашали прекрасні твори мистецтва. Понад тридцять рідкісних живописних шедеврів на стінах і стелі розташовувалися так близько один до одного, що вільного стінного простору майже не залишалося. «Падіння Ікара»… «Алегорія людського життя»… «Природа дарує Прометею пишні самоцвіти»…

Вдивляючись крізь скло в неймовірні шедеври, Ленґдон прошепотів:

Очі смерті…

Уперше йому вдалося побувати всередині цього кабінету під час таємного приватного огляду палацу кілька років тому, і він із приголомшенням дізнався про неймовірну кількість потаємних дверей, сходів і коридорів, які пронизували весь палац, до того ж у самому студіоло теж було кілька сюрпризів, схованих за живописними творами.

Однак не ці потаємні ходи цікавили Ленґдона. Натомість йому пригадався сміливий зразок модернового мистецтва, який тут колись виставлявся, — «Заради любові до Господа». Автором цього суперечливого твору був Деміен Герст, а сам твір спричинив неймовірний галас, коли його виставили на огляд у знаменитому студіоло Базарі.

То була копія людського черепа в натуральну величину, зроблена з платини, поверхню якого повністю вкривали понад вісім тисяч блискучих діамантів, викладених технікою паве. Це приголомшувало. Порожні очні западини черепа блищали світлом і життям, створюючи бентежне протиставлення антагоністичних понять життя і смерті… краси й жахіття. І хоча той діамантовий череп уже давно прибрали зі студіоло, спогад про нього викресав у Ленґдона одну думку.

«Очі смерті, — подумав він. — Череп підходить під ці слова, чи не так?»

Тема черепів часто повторювалася в Дантовому «Пеклі», а найвідомішим епізодом був той, де граф Уголіно зазнав жорстокої кари в найнижчому колі пекла: його засудили довічно гризти череп свого заклятого ворога — архієпископа.

«Отже, ми шукаємо череп?»