Слава ЗСУ!

— І це лише загострює проблему перенаселеності.

— Саме так. Якось Цобріст публічно заявив, що шкодує, що випустив джина з пляшки й хотів би знищити декотрі зі своїх винаходів, які сприяють збільшенню тривалості житія. Вважаю, що з ідеологічної точки зору ця заява є цілком логічною. Що довше ми живемо, то більше ресурсів витрачається на підтримання життєдіяльності старих і хворих.

Ленґдон кивнув.

— Якось я читав, що близько шістдесяти відсотків медич- иих витрат у Сполучених Штатах припадають на підтримку пацієнтів в останні півроку їхнього життя.

— Та отож. Тому коли наш мозок каже: «Це безумство», — наше серце заперечує: «Підтримуватимемо бабусине житія доти, доки вона житиме».

Ленґдон кивнув.

— Це конфлікт між Аполлоном і Діонісом — відома в міфології дилема. Це вікова боротьба, що точиться між серцем і розумом, бо обидва рідко бажають того самого.

Ленґдон чув, що тепер до міфології вдаються на зібраннях товариств анонімних алкоголіків, щоб охарактеризувати стан п’яниці отаким чином: коли він витріщається на склянку зі спиртним, то його розум знає, що спиртне завдасть йому шкоди, але серце прагне спокою, який дає спиртне. Сенс такого посилання на міфологію очевидний: ти не сам, навіть боги, і ті відчували конфлікт між розумом і серцем.

— Кому потрібна агатусія? — раптом спитала пошепки Сієнна.

— Перепрошую?

Сієнна підвела голову й поглянула на нього.

— Я нарешті пригадала назву того есею Цобріста. Він на- іивався «Кому потрібна агатусія?».

Ленґдон ніколи не чув цього слова, але спробував здогадатися, що воно означає, сполучивши два грецькі корені — agathos і thusia.

— Наскільки я розумію, агатусія — це пожертва заради добра?

— Майже. Насправді це слово означає «самопожертва заради спільного добра». — Вона на мить замовкла. — Іще це називають філантропічним самогубством.

Ленґдону доводилося чути цей вислів раніше — одного разу стосовно збанкрутілого батька, який наклав на себе руки, щоб сім’я мала змогу скористатися його страховим полісом, а вдруге — стосовно серійного вбивці, який розкаявся й перервав своє життя, побоюючись, що не зможе контролювати свою жагу до вбивства.

Однак Ленґдон пригадав, що наймоторошніший приклад був описаний тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року в романі «Втеча Погана», де змальовувалося суспільство майбутнього, у якому кожен із радістю погоджувався на самогубство у віці двадцяти одного року, таким чином вповні насолоджуючись юністю та не дозволяючи надмірній кількості людей і кволій старості перенапружувати обмежені ресурси планети. Наскільки Ленґдон пам’ятав, у кінематографічній версії цього роману «критичний вік» підняли з двадцяти одного року до тридцяти, явно сподіваючись збільшити касу фільму, посиливши його привабливість для найбільш активного прошарку кіноглядачів, який складається з молоді віком від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років.

— Однак повернімося до есею Цобріста… — сказав Ленґдон. — Я не впевнений, що правильно розумію його назву «Кому потрібна агатусія?». Він це сказав у саркастичному ключі? У тому значенні, що філантропічне самогубство потрібне всім нам, чи як?

— Узагалі-то, ні. Назва — це гра слів.

Ленґдон похитав головою, і досі не розуміючи, про що йдеться.

Англійською це звучить як «Who needs suicide?» WHO — World Health Organization — Всесвітня організація охорони здоров’я. Отже, Всесвітній організації охорони здоров’я погрібне самогубство. У своєму есеї Цобріст напав на директорку ВООЗ — доктора Елізабет Сінскі, — яка, на думку Цобріста, засиділася на цій посаді й не сприймає проблему контролю населення всерйоз. У статті йшлося, що для ВООЗ було б краще, якби директорка Сінскі наклала на себе руки.

— Ти диви, який добросердий і співчутливий хлопець.

— Я так розумію, це тяжка плата за геніальність. Часто люди з надзвичайними розумовими здібностями, ті, що здатні до розумової зосередженості більше за інших, здобувають від природи таку можливість взамін недорозвиненої емоційності.

Ленґдон пригадав статті про юну Сієнну — вундеркінда з фантастичним розумовим коефіцієнтом і винятковими інтелектуальними здібностями. Ленґдону здалося, що вона, розповідаючи про Цобріста, у якомусь сенсі мала на увазі й себе.

«Скільки ж вона ще мовчатиме про цю свою таємницю?» — подумав він.

Попереду професор помітив орієнтир, який шукав. Ленґдон перетнув віа дей Леоні й повів Сієнну до перехрестя надзвичайно вузької вулиці, більше схожої на проїзд. На вивісці угорі було написано: «Віа Данте Аліґ’єрі».