Слава ЗСУ!

1
Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п'яти років і померла. Що говорять у таких
випадках?

Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене.
Якось, коли вона звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного
слугу, я спитав, за яким усе-таки принципом мають розподілятись її лаври, й
вона, всміхнувшись, відказала: «За алфавітним». Я тоді, пригадую, теж
усміхнувся. А тепер — сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було
записано? Якщо на ім'я, то я стояв за Моцартом. Якщо ж на прізвище — то десь між
Бахом та бітлами. І так і так виходить не перше місце, й це чомусь страшенно
мене гризе: я ж бо звик скрізь бути першим. Гени, фамільна спадковість!

На останньому курсі я взяв собі за звичку працювати в бібліотеці
Редкліффа[Приватний жіночий коледж у Кембріджі, штат Массачусетс, у тому ж місті
розташований і Гарвардський університет, професура якого викладає і в Редкліффі.
. Не тільки через те, що там є на кого — і на що! — подивитись (і я таки
дивився й задивлявся), а передусім тому, що в цій бібліотеці стояла справжня
тиша, мене там ніхто не знав і від роботи не відривав, та й одержати книжку з
фонду обов'язкової літератури було легше.

А втім, як водиться у нас у Гарварді, за день до заліку з історії я ще не тримав
у руках жодної книжки з обов'язкового списку. Отож, зайшовши до бібліотеки, я
пішов прямо до видачі, з наміром узяти один-єдиний том, який, сподівався, і
вивезе мене завтра. На видачі чергували двоє дівчат. Одна висока — з тих, що
грають у теніс і в усякі інші ігри. Друга — в окулярах, учена мишка. Я обрав
чотириокого Гризуна Науки.

— Дайте мені «Пізнє середньовіччя».

Вона скоса глянула на мене:

— Хіба у вас немає бібліотеки?

— Наскільки мені відомо, студенти Гарварда мають право користуватися вашою
бібліотекою.

— Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам — про етику. У вас у Гарварді —
п'ять мільйонів книжок. А у нас тут — злиденні кілька тисяч.

Ото ще надлюдина в спідниці. Це з тих, мабуть, що вважають: якщо студенток у
Редкліффі вп'ятеро більше, ніж студентів у Гарварді, то це означає, що дівчата
вп'ятеро розумніші від хлопців. За інших обставин я залюбки позбиткувався б з
неї — я це вмію,— але сьогодні мені дозарізу потрібна була та клята книженція.

— Слухайте, мені дуже потрібна та клята книженція.

— Чи не можна без вульгарностей, містере Шпаргалето?

— Чого це ви охрестили мене Шпаргалето?

— Того, що вигляд у вас такий: багатий, та дурний,— відповіла вона, знімаючи
окуляри.

— От і не вгадали. Я бідний, але розумний.

— Це я бідна і розумна, містере Шпаргалето. А ви — ні.

Вона виклично дивилася на мене своїми карими очима. Ну гаразд, оте «багатий» я б
іще проковтнув, але за «дурного» спуску не дам, і гарні очі тебе не виручать.

— Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? — питаю.

— Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б.

— А я вас ніколи й не запросив би.

— От вам і доказ,— зраділа вона,— доказ того, що ви дурний.

Знаєте, чому я запросив її на каву? З чисто егоїстичних міркувань.
Скапітулювавши в останню мить — тобто удавши раптом, що чашка кави в її
товаристві стала моєю найзаповітнішою мрією,— я одержав «Пізнє середньовіччя». А
що чергувала вона до закриття бібліотеки, то я встиг завчити кілька абзаців про
послаблення церковного й посилення світського впливу на королівську владу
наприкінці одинадцятого століття. За свою відповідь на заліку я одержав
«відмінно» з мінусом і, до речі, таку саму оцінку я дав ніжкам Дженні, коли вона
вперше вийшла з-за бібліотекарського столу. А от її вбрання не викликало в мене
захвату; як на мій смак, воно було аж надто богемне. Передусім індіанська торба,
що правила їй за сумку. На щастя, я не дав волі язику: виявилося, що та сумка —
плід її власної творчої фантазії.

Ми пішли до дешевенького ресторану «Ліліпут», розташованого поблизу бібліотеки.
Всупереч назві, туди пускають не тільки маленьких чоловічків. Я замовив дві кави
й шоколадне тістечко з морозивом (для неї).

— Мене звуть Дженніфер Кавіллері,— сказала вона.— Я американка італійського
походження.

Невже вона думає, що я сам не здогадався б?

— Спеціалізуюся з музики,— додала потім.