Слава ЗСУ!

— А це хіба війна?

— Ще й яка! До переможного кінця!

— Це просто смішно, Олівере.

Скидалося на те, що я її зовсім не переконав. І тут я вперше усвідомив глибину
безодні поміж моїм та її вихованням. Три з половиною роки навчання в
Гарварді-Редкліффі зробили з нас обох задерикуватих інтелектуалів, на
продукуванні яких цей заклад віддавна спеціалізується; але визнати, що в мого
батька нутро кам'яне, Дженні не могла, бо змалку засвоїла атавістичну
італо-середземноморську максиму: тато любить bambino[Дитину _(італ.)._] . І ніщо
в світі не могло б переконати її в іншому.

Я спробував послатися на приклад. На оту сміховинну бесіду після гри з
Корнеллом. Мій приклад справив на неї враження. Але зовсім не те, на яке я
розраховував.

— Невже він заради якогось хокейного матчу подався аж до Ітаки?

Я спробував пояснити, що мій батько весь — тільки форма й ніякого змісту. Але
вона не слухала мене, бо ніяк не могла звикнути до думки, що він вибрався світ
за очі заради такої, зрештою, незначної спортивної події.

— Слухай, Дженні, забудьмо про все це, гаразд?

— А знаєш, я рада, що ти прискіпуєшся до свого батька,— відказала вона. — Це
свідчить, що ти людина недосконала.

— Ти хочеш сказати, що ти — досконала?

— Зовсім ні, Шпаргалето. Якби я була досконала, хіба ж я зустрічалася б з тобою?

Ну от, знов за старе.

5

А тепер кілька слів про нашу фізичну близькість.

Напрочуд довгий час її між нами не було. Цебто не було чогось серйознішого за
поцілунки, про які я згадував (і які — кожен зокрема — й досі пам'ятаю до
найменших подробиць). На мене це було зовсім не схоже. На вдачу я вельми
напористий, нетерплячий, словом, не з тих, що задовольняються малим. Якби
першій-ліпшій з доброго десятка студенточок, що мешкали в гуртожитку у Веллеслі,
сказали, що Олівер Берретт IV протягом трьох тижнів день у день зустрічався з
дівчиною й жодного разу не спав із нею, у відповідь почувся б сміх, а потім —
вираз граничного сумніву щодо жіночих принад згаданої дівчини. Але в даному
разі, звісно, йшлося не про жіночі принади.

Я не знав, що робити.

Не зрозумійте мене буквально. Я, звісно, знав, як усе робиться. Але не
наважувався зробити перший крок. Я боявся, що Дженні, яка все підмічала й бачила
наскрізь, візьме на сміх галантний, романтичний (і, як досі мені здавалося,
невідпорний) стиль Олівера Берретта IV. Так, я боявся дістати відкоша. І не
менше боявся згоди, продиктованої не тими почуттями, на які розраховував. Цебто
я хочу сказати, що ставився до Дженніфер зовсім не так, як до інших дівчат, і
через те не наважувався підступитися до неї.

— Ти завалиш екзамен, Олівере.

Була неділя, ми сиділи в моїй кімнаті в гуртожитку й читали, готуючись до сесії.

— Олівере, ти завалиш екзамен, якщо не читатимеш, а тільки дивитимешся, як я
читаю.

— Я теж читаю.

— Не сміши мене. Ти весь час дивишся на мої ноги.

— Не весь час, а після кожного розділу.

— У твоїй книжці дуже короткі розділи.

— Послухай, ти, самозакохана гадючко, не думай, що ти така вже велика красуня!

— Я б не думала, якби твої очі мені цього не казали.

Я кинув на підлогу книжку, перейшов кімнату й став над нею.

— Дженні, на бога, як я можу читати Джона Стюарта Мілла, коли на думці в мене
тільки ти! Я хочу тебе, розумієш? До смерті хочу.

Вона спідлоба глянула на мене, насупилася.

— Ну, Олівере, скільки можна...

Я стояв, схилившись над нею й упершись руками в коліна.

Вона знову втупилась очима в книжку.

— Дженні...

Вона тихо згорнула книжку, поклала її на стіл, а тоді простягла до мене руки,
сплела пальці за моєю потилицею.

— Так, Олівере... Скільки можна...

Наше перше фізичне знайомство таке несхоже було на знайомство словесне! Я не
знав нічого ласкавішого, піддатливішого, лагіднішого. Може, саме тепер мені
відкрилася справжня Дженні — ніжна, пестлива, самозабутня в коханні. Та ще
більшою несподіванкою для мене була моя власна ніжність і лагідність. Невже це
справді був я, Олівер Берретт IV?

Доти Дженні не розстібала передо мною навіть третього ґудзика на блузці. Отож я
здивувався, побачивши на ній маленький золотий хрестик на «вічному» — без
застібки — ланцюжку. Згодом, коли ми відпочивали, в одну з тих хвилин, коли все
має значення й водночас нічого не важить, я доторкнувся до хрестика й спитав, що
сказав би її сповідник, якби знав, що вона лежить зі мною в ліжку, з хрестиком
на шиї і т. д. Вона відповіла, що не ходить на сповідь.