знайди книгу для душі...
Кладучи трубку, вона помітила мене, але навіть не зашарілася. Навпаки,
всміхнулася й послала мені рукою поцілунок (яка двоєдушність!).
А приступивши ближче, цмокнула в неушкоджену щоку.
— Боже, на тебе страшно дивитися!
— Я весь — суцільна рана, Джен.
— Сподіваюся, твій суперник виглядає гірше?
— Авжеж. І набагато. Я своїх суперників розмальовую так, що їх рідна мама не
впізнає.
Я проказав це вельми грізно, з притиском — нехай затямить, що я руки-ноги
повикручую кожному, хто спробує прошмигнути до неї в ліжко, скориставшися з моєї
відсутності. Вона схопила мене за рукав, і ми пішли до виходу.
— До побачення, Дженні,— сказала чергова.
— До побачення, Сара-Джейн,— відповіла Дженні.
Коли ми вийшли, я набрав повні легені вечірнього повітря і, прочиняючи дверцята
своєї машини, удавано байдуже спитав:
— Послухай, Джен...
— Що, Олівере?
— М-м... А хто такий Філ?
Умощуючись у машині, вона так само байдуже відказала:
— Мій батько.
Я спершу не повірив.
— Ти звеш свого батька Філ?
— Це його ім'я. А ти свого як звеш?
Дженні колись розповідала мені, що її виховував батько, що він пекар і живе в
Кренстоні, у штаті Род-Айленд. Коли вона була зовсім малою, її мати загинула в
автомобільній катастрофі. Приголомшений батько («в усіх інших відношеннях йому
ціни не складеш»,— сказала Джен) довіку заборонив дочці сідати за кермо
автомобіля. Для Дженні — вона, власне, згадала все це, щоб пояснити, чому в неї
немає шоферських прав — то була справжня трагедія, надто в старших класах школи,
коли вона стала брати уроки гри на фортепіано в учителя, що жив аж у Провіденс.
А втім, тривалі поїздки туди й назад автобусом дали їй змогу перечитати всього
Пруста.
— А ти свого як звеш? — повторила вона.
Заморочений своїми думками, я не второпав, про що вона питає.
— Зву? Кого?
— Ну, яке слово перше спадає тобі на думку, коли ти згадуєш свого предка?
— Сучий син,— не змигнувши оком, вимовив я слова, які залюбки приліпив би до
нього.
— І це ти кажеш йому в обличчя?
— Я ніколи не бачу його обличчя.
— Він ходить у масці?
— Ти вгадала. У кам'яній масці. З найтвердішого каменю.
— Облиш. Він не може не пишатися тобою, все-таки ти зірка гарвардського спорту!
Я глянув на неї. Видно, вона й справді нічого не знала.
— Він і сам був зіркою, Дженні.
— Більшою, ніж нападаючий збірної?
Мені страшенно подобалося, що їй імпонує мій спортивний титул. Тим прикріше було
применшувати власні заслуги згадкою про батька.
— Він брав участь в Олімпійських іграх 1928 року. Веслування на одиночці.
— Ого! — здивувалася вона.— І став чемпіоном?
— Ні,— відповів я, і мені трохи одлягло,— у фіналі він посів тільки шосте місце.
Дженні помовчала, очевидно, міркуючи про почуте. Може, хоч тепер вона зрозуміє,
що бути Олівером Берреттом IV означає відчувати себе щодня в затінку як не
бридкої сірої кам'яниці на терені гарвардського університету, то чиєїсь фізичної
зверхності, чиїхось спортивних досягнень. І те, і те фатально тяжіє над тобою, і
ніякої тобі ради немає.
— Але чому «сучий син»? Чим він заслужив на таке прізвисько? — спитала, нарешті,
Дженні.
— Він силує мене,— відповів я.
— В якому розумінні? Що він примушує тебе робити?
— Він примушує мене бути «правильним».
— А хіба погано бути «правильним»? — засміялася вона, збагнувши парадоксальність
свого запитання.
Я пояснив їй, що мене намагаються запрограмувати за Кодексом Берреттів, а мені
це — як собаці перець. Невже вона сама не бачить, як мене сіпає, коли доводиться
після прізвища проказувати ще й числівник? А крім того, від мене вимагають
успіхів, щосеместра — букет досягнень. Найнявся я йому, чи що?
— Бідолаха,— саркастично зітхнула Дженні.— Тобі так остогидли відмінні оцінки і
титул найкращого форварда.
— Ні, мені остогидло те, що іншого від мене й не чекають! — Я почував себе
страшенно незручно, висловлюючи думки, якими досі ні з ким не ділився, але ж
повинна й вона знати правду.— А ота сита незворушність, з якою він переглядає
мої оцінки! Хоч би як я із шкури пнувся — він сприймає все, як належне!
— Та він просто дуже заклопотана людина. Всі оті підприємства, банки забирають,
мабуть, силу енергії й часу!
— Господи, Дженні, на чиєму ти боці?
  05.12.2013
Начало книги-это обычная история двух людей из разных социальных слоев которых связывает прекрасное чувства -любовь.Многое они сумели пройти....но есть что-то ,что суждено пройти одному...и в этом драма и трагизм этого рассказа.