Слава ЗСУ!

Кладучи трубку, вона помітила мене, але навіть не зашарілася. Навпаки,
всміхнулася й послала мені рукою поцілунок (яка двоєдушність!).

А приступивши ближче, цмокнула в неушкоджену щоку.

— Боже, на тебе страшно дивитися!

— Я весь — суцільна рана, Джен.

— Сподіваюся, твій суперник виглядає гірше?

— Авжеж. І набагато. Я своїх суперників розмальовую так, що їх рідна мама не
впізнає.

Я проказав це вельми грізно, з притиском — нехай затямить, що я руки-ноги
повикручую кожному, хто спробує прошмигнути до неї в ліжко, скориставшися з моєї
відсутності. Вона схопила мене за рукав, і ми пішли до виходу.

— До побачення, Дженні,— сказала чергова.

— До побачення, Сара-Джейн,— відповіла Дженні.

Коли ми вийшли, я набрав повні легені вечірнього повітря і, прочиняючи дверцята
своєї машини, удавано байдуже спитав:

— Послухай, Джен...

— Що, Олівере?

— М-м... А хто такий Філ?

Умощуючись у машині, вона так само байдуже відказала:

— Мій батько.

Я спершу не повірив.

— Ти звеш свого батька Філ?

— Це його ім'я. А ти свого як звеш?

Дженні колись розповідала мені, що її виховував батько, що він пекар і живе в
Кренстоні, у штаті Род-Айленд. Коли вона була зовсім малою, її мати загинула в
автомобільній катастрофі. Приголомшений батько («в усіх інших відношеннях йому
ціни не складеш»,— сказала Джен) довіку заборонив дочці сідати за кермо
автомобіля. Для Дженні — вона, власне, згадала все це, щоб пояснити, чому в неї
немає шоферських прав — то була справжня трагедія, надто в старших класах школи,
коли вона стала брати уроки гри на фортепіано в учителя, що жив аж у Провіденс.
А втім, тривалі поїздки туди й назад автобусом дали їй змогу перечитати всього
Пруста.

— А ти свого як звеш? — повторила вона.

Заморочений своїми думками, я не второпав, про що вона питає.

— Зву? Кого?

— Ну, яке слово перше спадає тобі на думку, коли ти згадуєш свого предка?

— Сучий син,— не змигнувши оком, вимовив я слова, які залюбки приліпив би до
нього.

— І це ти кажеш йому в обличчя?

— Я ніколи не бачу його обличчя.

— Він ходить у масці?

— Ти вгадала. У кам'яній масці. З найтвердішого каменю.

— Облиш. Він не може не пишатися тобою, все-таки ти зірка гарвардського спорту!

Я глянув на неї. Видно, вона й справді нічого не знала.

— Він і сам був зіркою, Дженні.

— Більшою, ніж нападаючий збірної?

Мені страшенно подобалося, що їй імпонує мій спортивний титул. Тим прикріше було
применшувати власні заслуги згадкою про батька.

— Він брав участь в Олімпійських іграх 1928 року. Веслування на одиночці.

— Ого! — здивувалася вона.— І став чемпіоном?

— Ні,— відповів я, і мені трохи одлягло,— у фіналі він посів тільки шосте місце.

Дженні помовчала, очевидно, міркуючи про почуте. Може, хоч тепер вона зрозуміє,
що бути Олівером Берреттом IV означає відчувати себе щодня в затінку як не
бридкої сірої кам'яниці на терені гарвардського університету, то чиєїсь фізичної
зверхності, чиїхось спортивних досягнень. І те, і те фатально тяжіє над тобою, і
ніякої тобі ради немає.

— Але чому «сучий син»? Чим він заслужив на таке прізвисько? — спитала, нарешті,
Дженні.

— Він силує мене,— відповів я.

— В якому розумінні? Що він примушує тебе робити?

— Він примушує мене бути «правильним».

— А хіба погано бути «правильним»? — засміялася вона, збагнувши парадоксальність
свого запитання.

Я пояснив їй, що мене намагаються запрограмувати за Кодексом Берреттів, а мені
це — як собаці перець. Невже вона сама не бачить, як мене сіпає, коли доводиться
після прізвища проказувати ще й числівник? А крім того, від мене вимагають
успіхів, щосеместра — букет досягнень. Найнявся я йому, чи що?

— Бідолаха,— саркастично зітхнула Дженні.— Тобі так остогидли відмінні оцінки і
титул найкращого форварда.

— Ні, мені остогидло те, що іншого від мене й не чекають! — Я почував себе
страшенно незручно, висловлюючи думки, якими досі ні з ким не ділився, але ж
повинна й вона знати правду.— А ота сита незворушність, з якою він переглядає
мої оцінки! Хоч би як я із шкури пнувся — він сприймає все, як належне!

— Та він просто дуже заклопотана людина. Всі оті підприємства, банки забирають,
мабуть, силу енергії й часу!

— Господи, Дженні, на чиєму ти боці?