Слава ЗСУ!

— А цікаво,— вів він далі,— якої думки дотримуються твої товариші, студентство
взагалі?

— Це ти про що?

— Чи розуміють вони, що Корпус миру — це справа загальна, що вона стосується нас
усіх?

Я відчув, що ствердна відповідь потрібна батькові, як рибі — вода, і сказав:

— Авжеж, татуню.

Навіть пиріг з яблуками виявився черствим.

Десь о пів на дванадцяту я провів Старого Не-хи-хи до його машини.

— Якщо маєш якісь бажання, сину...

— Не маю. На добраніч, татуню.

І він поїхав.

Між Бостоном та Ітакою, в штаті Нью-Йорк, існує повітряне сполучення, але Олівер
Берретт III воліє долати цю відстань машиною. І не думайте, будь ласка, що його
приїзд — це вияв батьківської любові. Зовсім ні. Просто мій батько любить
автомобільну їзду. Шалену швидкість. А нічної пори водієві лімузина
«Астон-Мартін» сам чорт запанібрата: хочеш — їдь, хочеш — лети. Я не сумнівався,
що Олівер Берретт III збирається побити власний рекорд на дистанції Ітака —
Бостон, установлений минулого року, коли ми розгромили Корнелл і стали
чемпіонами. Не сумнівався, бо побачив, як, увімкнувши запалювання, він глянув на
годинника.

Я повернувся до мотелю — дзвонити Дженні.

Єдиний приємний спогад від того вечора — це наша розмова. Мою детальну розповідь
про матч (скорочену, однак, у тому місці, де йшлося про casus belli[Причина
війни _(лат.)._] вона перебивала захопленими вигуками. Ще б пак: хто з її
миршавих друзів-музикантів знав, якого кольору іскри сипляться з підбитого ока!

— А ти порахував кістки тому типові, що вдарив тебе? — спитала вона.

— Авжеж. Усі до одної. Я з нього котлету зробив.

— Шкода, що я не бачила. А ти не міг би заради мене відлупцювати кого-небудь на
матчі з Ієлем?

— Буде зроблено.

Я всміхнувся. Як вона любить найпростіші вияви життя!

4

— Дженні в холі, розмовляє по телефону.

Цю інформацію я почув від чергової по гуртожитку, перше ніж встиг назвати себе й
пояснити, до кого прийшов у Бріггс-хол того вечора в понеділок. Поза сумнівом,
то було очко на мою користь. Ясна річ, ця кліффі[Студентка Редкліффа.] читає
«Крімзн» і знає, хто я такий. Щоправда, я до цього вже звик. Важливе інше:
Дженні розповіла подругам, що зустрічається зі мною.

— Дякую. Я почекаю її тут.

— Яка досада, що ви продули Корнеллу. «Крімзн» пише, що на вас напали аж четверо
їхніх.

— Атож. І мені ж іще штраф припаяли. П'ять хвилин.

— Треба ж таке!

З уболівальником не те, що з приятелем, не побалакаєш: надто швидко вичерпується
тема розмови.

— Дженні ще розмовляє?

Вона глянула на комутатор і відповіла:

— Еге ж.

З ким же це Дженні може так довго балакати, марнуючи дорогоцінні хвилини,
виділені на побачення зі мною? З якимсь миршавим музикантом? Я мав відомості про
те, що Мартін Девідсон, старшокурсник Адамс-хауса й диригент ансамблю імені
Баха, вважає себе в праві претендувати на її увагу. Увагу, а не тіло, бо той
опеньок навряд чи міг пишатися чимось вагомішим за диригентську паличку. Ет, хоч
би з ким вона розмовляла, я не дозволю марнувати далі мій час.

— А де телефонна кабіна?

— Он за тим рогом. — Вона показала пальцем.

Я ввійшов до великого холу й побачив у кабіні на тому боці Дженні. Двері кабіни
не були зачинені. Я повільно пішов через холл, сподіваючись, що, побачивши мене,
зраненого, в усій моїй перебинтованій красі, вона кине трубку й полине до мене в
обійми. Наближаючись, я почув уривки з її розмови.

— Добре. Звичайно! Абсолютно. І я теж, Філе. І я скучила за тобою. Дуже скучила.

Я спинився, мов до місця прикипів. З ким це вона розмовляє? Це не з Девідсоном,
бо в анкетних даних у того (я їх вичитав у гарвардському Довіднику) стоїть:
«Мартін Юджін Девідсон, Нью-Йорк, Рівер-сайд-драйв, 70. Середня освіта: Школа
музичного й образотворчого мистецтва». Судячи з фото — хлопець витончений,
розумний: важить фунтів на п'ятдесят менше від мене. Але чого це я морочу собі
голову Девідсоном, коли й сліпому ясно, що Дженніфер Кавіллері дала і йому, і
мені відкоша заради когось третього — того самого, якому в цю мить (пхе, яка
вульгарність!) імітує по телефону звуки поцілунків!

Мене тут не було тільки два дні — і за цей короткий час якийсь падлюка на ім'я
Філ устиг заволодіти нею!

— Дуже скучила, Філе. До побачення, любий.