знайди книгу для душі...
— Я маю на увазі біфштекс, а не примочку, сину.
За вечерею між нами відбувся черговий діалог із серії «я йому про цибулю, а він
мені про часник». Починаються вони із запитання: «Ну, як тобі ведеться?» й
завершуються словами: «Якщо маєш якісь бажання...»
— Ну, як тобі ведеться, сину?
— Добре, дякую.
— Щока болить?
— Та ні, терпіти можна.
А боліла ж то вона вже нелюдськи.
— Може, показати тебе в понеділок Джеку Веллсу?
— Немає потреби, тату.
— Все-таки спеціаліст...
— Корнеллський лікар теж не ветеринар,— сказав я.
Батько, як усі сноби, обожнював «спеціалістів», «знавців» та інших осіб із
«загальновизнаним авторитетом», а я намагався вгамувати його запал.
— Шкода,— зауважив Олівер Берретт III, удаючись до вельми рідкісної в його уста
іронії.— Бо роги тобі таки обламали!
Мені лишалося тільки кивнути. (Може, він сподівався, що я ще й засміюся?)
А потім я подумав: чи не прихований у батьковому дотепі натяк на те, що я
негідно поводився на льоду?
— Ти хочеш сказати, що я поводився сьогодні як баран?
Він був явно потішений запитанням, бо не так часто чув їх від мене. Але відповів
ухильно:
— Не я, а ти заговорив про ветеринарів.
Після цього я вирішив заглибитись у вивчення меню.
Коли подали гаряче, Старий Не-хи-хи взявся читати мені одне зі своїх прісних
казань, цього разу про перемоги й поразки. Він зауважив, що ми втратили титул
(який ти спостережливий, тату!), але в спорті найголовніше не перемога, а
технічність, швидкість, сила. Вловивши у батькових словах парафразу
олімпійського девізу[«Швидше, вище, сильніше».] , я зрозумів, що після цього
прозвучить заклик до олімпійського спокою — мовляв, що таке, зрештою, титул
чемпіонів Нової Англії на тлі Великого Спорту? Але лізти на його Олімп мені не
хотілось, тому я відбувся належною кількістю відповідей типу «Авжеж, тату» й
«Атож, тату», не вдаючись до поширених речень.
Далі розмова кружляла, як погано запущена дзига, навколо батькової улюбленої (а
для мене — гіршої за оскому) теми: мої плани.
— Скажи, Олівере, ти не одержував листа від керівництва юридичного факультету?
— Розумієш, тату, я ще не вирішив остаточно, потрібен мені цей факультет чи ні.
— Мене цікавить інше: чи потрібен ти керівництву факультету.
Що це — знов іронія? Мені, в усякому разі, не смішно.
— Ні, тату. Я від них нічого не одержував.
— Я міг би подзвонити Прайсові Зіммерманну...
— Ні! — Я аж підскочив.— Будь ласка, не треба, татуню!
— Йдеться не про тиск,— звів брови О. Б. III.— Я б тільки поцікавився.
— Татуню, я хотів би одержати запрошення звичайним шляхом. Так само, як усі, не
інакше.
— Гаразд. Я розумію тебе. Гаразд.
— Дякую, татуню.
— Зрештою, з твоїми даними ти маєш усі шанси поступити туди і звичайним шляхом,—
додав він.
Не знаю, чому це так, але О. Б. III примудряється відтоптувати мені мозолі
навіть тоді, коли хвалить мене.
— На своїх титулах я туди не в'їду,— відповів я.— В них немає хокейної команди.
Спитаєте, навіщо це самоприниження? Я й сам не знаю. Може, воно спричинене тим,
що він геть протилежної думки про мене.
— Ти маєш не тільки ці дані,— сказав Олівер Берретт III і вчасно поставив
крапку.
Вечеря була така ж нікчемна, як і наша розмова, з тією хіба різницею, що я
заздалегідь знав: булочки принесуть черстві, а от угадати, яку ще тему піднесе
мені батько — не міг.
— А взагалі, існує ще Корпус миру,— ні сіло ні впало зауважив він.
— Що? — Я навіть не зрозумів, чи він запитує щось, чи стверджує.
— Мені здається, організація Корпусу миру — гарна ідея. А ти як гадаєш? — спитав
він.
— Та як тобі сказати. Краще, звісно, Корпус миру, ніж Корпус війни,— відповів я.
1:1. Я не знав, куди він хилить, а він не знав, що думаю я. Справді-бо, до чого
тут Корпус миру? Нова тема для розмови? Бажання побалакати про міжнародне
становище й урядову політику? Абсурд. Я забув, що розмова наша завжди
обертається навколо однієї теми: моїх планів.
— Якби ти вирішив записатися в Корпус миру, Олівере, я не мав би нічого проти
такого рішення.
— І я, тату. Я б теж не заперечував, щоб ти записався,— відповів я не менш
великодушно. Знаючи, що Старий Не-хи-хи не дослухається до моїх слів, я не
здивувався, що ця тонюсінька шпилька його не вколола.
  05.12.2013
Начало книги-это обычная история двух людей из разных социальных слоев которых связывает прекрасное чувства -любовь.Многое они сумели пройти....но есть что-то ,что суждено пройти одному...и в этом драма и трагизм этого рассказа.