Слава ЗСУ!

По той бік поля в понурому мовчанні сиділи, наїжившись, наші уболівальники. На
цей час і вони, і корнеллська братія забули про мене. Тільки один глядач дивився
в мій бік. Так, він усе-таки приїхав. «Якщо конференція скінчиться вчасно, я
постараюся приїхати на матч». Серед наших горлаїв сидів,— ясна річ, не горлаючи,
Олівер Берретт III.

Через овальний глетчер ковзанки Старий Не-хи-хи з кам'яним виразом на обличчі
спостерігав, як заліплюють пластирем роз'юшену щоку його сина. Як по-вашому, про
що він міркував у цю мить? Просто цмокав язиком чи таки промовляв подумки якісь
слова?

_— Олівере,_якщо_тобі_так_подобається_битися,
чого_ти_не_запишешся_в_секцію_боксу?_

_— У_нашому_коледжі_немає_такої_секції,_татуню._

_— Мабуть,_не_слід_мені_їздити_на_твої_матчі._

_— Ти_гадаєш,_я_б'юся_задля_твоєї_розваги,_татуню._

_— Ти_мав_би_вжити_інше_слово_замість_«розваги»._

Ех, хто може знати, про що він думає? Олівер Берретт III — це ходяча гора
Рашмор[На гранітному схилі гори Рашмор у штаті Південна Дакота скульптор Гатсон
Борглем (1871 —1941) вирізьбив монументальні портрети — голови президентів
Вашінгтона, Джефферсона, Лінкольна та Теодора Рузвельта.] , яка, щоправда, іноді
ще й говорить. Кам'яне Обличчя. Не-хи-хи.

Зрештою, цілком можливо, що в ці хвилини Старий Не-хи-хи за давньою своєю
звичкою просто хизувався самим собою — мовляв, зверніть увагу, як мало на цих
трибунах гарвардців, а я — серед них! Дивіться, люди, я, Олівер Берретт III,
власник банків і т. д. і т. п., якому нема коли вгору глянути за справами,
знайшов усе-таки час на те, щоб приїхати до Корнелла на якийсь нікчемний
хокейний матч. Чи не чудо це? (Авжеж, чудо! Чудо-юдо! Чудо в решеті!)

Трибуни знову вибухли диким ревищем. Ще одна шайба в наші ворота! Корнелл повів
у рахунку. А мені ще сидіти цілих дві хвилини! Дейві Джонстон проїхав уздовж
бар'єра. Обличчя червоне, люте, на мене навіть не глянув. Що це? Невже я не
помилився? Невже в нього на очах справді сльози? Ну, гаразд, ну, продуваємо
титул, ну, продуємо, але — плакати з цього приводу?! А втім, Дейві, нашого
капітана, можна було зрозуміти: протягом семи років спортивне щастя не
зраджувало його, протягом семи років команди, за які він грав — у школі, а потім
у коледжі, — не знали поразки. Про нього почали складати легенди. До того ж
цього року він закінчував університет. І це була наша остання зустріч із гідним
суперником...

Ми програли з рахунком 6:3.

Після матчу рентгенапарат у медпункті засвідчив, що всі мої кістки цілі, а
корнеллський лікар Д-р Річард Селзер наклав мені на щоку дванадцять швів. Джекі
Фелт тим часом тупцював у нього за спиною і скаржився на мою неправильну дієту,
натякаючи, що, може, й щока була б ціла і не було б програшу, якби я споживав
більше солі. Селзер, звісно, пускав усе те повз вуха, а мене суворо попередив: я
дивом уникнув травми очного дна і, щоб запобігти ускладненню, слід на тиждень
припинити тренування. Я подякував йому, і він пішов, а Фелт, хвалити Бога,
поплентався за ним, сподіваючись, мабуть, утягти його все-таки в розмову про
дієту.

Під душем я мився обережно, намагаючись не замочити розбите обличчя. Дія
новокаїну поволі слабла, але біль чомусь тішив мене. Бо, зрештою, хто, як не я,
пустив усе собаці під хвіст? Ми втратили титул чемпіонів, зупинили колесо
спортивного щастя (наша збірна в її теперішньому складі досі не знала поразок),
розвіяли легенду про непереможного Дейві Джонстона. Може, й не я один був винен
у всьому, але тоді, в душовій, я винуватив тільки себе.

У роздягальні я не застав нікого. Певно, хлопці вже повернулися до мотелю.
Поспішили вшитися — щоб не бачити мене, не розмовляти зі мною. Зовсім прибитий,
відчуваючи бридку гіркоту в роті, я поскидав у торбу свої манатки і вийшов.

Мало, ой, як мало уболівальників Гарварда стоїть під непривітним небом штату
Нью-Йорк!

— Як щока, Берретте?

— Дякую, містере Дженкс.

— Тобі б тепер шматок м'яса, га? — озивається інший знайомий голос. Глас Олівера
Беретта III. Впізнаю Старого Не-хи-хи — хто ще, крім нього, міг би
порекомендувати мені таку давно забуту всіма примочку на підбите око?

— Дякую, тату,— відповідаю.— Лікар уже про все подбав,— і показую на бинт, що
приховує дванадцять швів доктора Селзера.