знайди книгу для душі...
Перейшовши Меморієл-драйв, ми пішли понад річкою.
— Будь ласка, не перебільшуй, Берретте. Я граю непогано. Але не геніально.
Навіть не на рівні гарвардської збірної. Непогано — й край. Домовились?
Як ти будеш сперечатися з людиною, що не хоче визнавати власних заслуг?
— Гаразд, домовились. Ти граєш непогано. Я тільки хочу побажати тобі: не
захоплюйся теорією, не кидай грати.
— А я й не збираюся кидати. Якщо вже я домовилася про уроки з Надею Буланже...
Про що це вона? З того, як Дженні раптом урвала фразу, я зрозумів, що вона
прохопилася.
— З ким, з ким? — перепитав я.
— З Надею Буланже. Це відома вчителька музики. В Парижі.
Останні два слова Дженні проказала скоромовкою.
— В Па-ри-жі? — по складах повторив я.
— Вона набирає дуже мало учнів з Америки. Мені пощастило. Мені вже й стипендію
призначено — і досить пристойну.
— Дженніфер, ти їдеш до Парижа?
— Я ще жодного разу не була в Європі. А тут — Париж. Уявляєш собі?
Я схопив її за плечі — не знаю, може, надто грубо.
— Коли в тебе виникла ця ідея? Кажи!
Вперше за весь час Дженні не спромоглась подивитися мені просто в очі.
— Не будь дурником, Оллі,— сказала вона.— Це ж однаково має статися.
— Що — має статися?
— Ми закінчимо університет, і наші шляхи розійдуться. Вони у нас різні. Ти
станеш юристом...
— Хвилинку, хвилинку. Що ти верзеш?
Вона подивилася нарешті мені в очі. І погляд її був сумний.
— Оллі, ти належиш до династії мільйонерів, а я — соціальний нуль.
Я все ще тримав її за плечі.
— Але до чого тут «різні шляхи»? Хіба ми не належимо одне одному? Хіба ми не
щасливі?
— Не будь дурником, Оллі,— повторила вона.— Гарвард — це немов торба Діда
Мороза, в яку можна запхати будь-яку іграшку. Та коли Різдво закінчується, тебе
з тієї торби витрушують... — Вона повагалася.— І кажуть: геть на місце, туди,
звідки прийшла!
— Цебто ти збираєшся пекти коржики в Кренстоні?
Я молов уже казна-що.
— Тістечка,— сказала вона.— І не треба сміятися з мого батька.
— Я не сміятимусь, тільки не кидай мене, Дженні. Будь ласка.
— А як же стипендія? Як Париж — мрія мого розтриклятого життя?
— А як наше майбутнє, наше одруження?
Це я, я вимовив ці слова — хоча не зразу усвідомив, що вони належать мені.
— Хтось згадав про одруження?
— Я згадав. І ладен усе повторити.
— Ти хочеш одружитися зі мною?
— Так.
Вона закинула голову і, не всміхаючись, запитала:
— Чому?
Дивлячись їй просто в очі, я відповів:
— Тому.
— О,— сказала вона,— це дуже поважна причина.
Потім вона взяла мене за руку (так, за руку, а не за рукав), і ми пішли далі
понад річкою. Мовчки. Бо, зрештою, все, що треба було сказати, було сказано.
7
Від мосту на тій річці до Іпсвіча, у штаті Массачусетс, їхати хвилин сорок —
звісно, якщо погода гарна й ви не вперше за кермом. Я особисто одного разу
подолав цю відстань за двадцять дев'ять хвилин. Один поважний бостонський банкір
твердить, ніби долав її ще швидше, та коли мова заходить про рекордний час
автопробігу Міст — резиденція Берреттів (тобто про те, хто й скільки секунд
зрізав із тридцяти хвилин), вигадку вже важко відокремити від дійсності. Я,
наприклад, вважаю, що з двадцяти дев'яти хвилин вийти просто неможливо. Якщо,
звісно, не їхати на червоне світло.
— Ти женеш, мов божевільний,— сказала Дженні.
— Так це ж Бостон,— відповів я.— Тут усі женуть, мов божевільні.
Ми саме стояли під червоним світлом на автостраді номер один.
— Ти заженеш нас обох у домовину, перше ніж твої батьки нас повісять.
— Послухай, Джен, мої батьки — прекрасні люди.
Зелене світло! За кілька секунд спідометр знову показував 60 миль.
— І Сучий син теж?
— Хто-хто?
— Олівер Берретт III.
— Ет, він гарний чолов'яга. От побачиш — він тобі сподобається.
— Звідки ти знаєш?
— Він усім подобається.
— Чого ж ти котиш на нього бочки?
— Саме через те, що він усім подобається.
Питаєте, нащо я віз її на оглядини? Питаєте, невже мені справді потрібне було
благословення Старого Не-хи-хи? Зараз поясню: по-перше, цього зажадала Дженні
(«Так заведено, Оллі»), а по-друге, — куди ж ти втечеш від того простого факту,
що Олівер III був моїм банкіром у найвульгарнішому розумінні цього слова! Адже
він платив за моє навчання.
  05.12.2013
Начало книги-это обычная история двух людей из разных социальных слоев которых связывает прекрасное чувства -любовь.Многое они сумели пройти....но есть что-то ,что суждено пройти одному...и в этом драма и трагизм этого рассказа.