Слава ЗСУ!

Отож я робив усе, «як заведено», тобто їхав із Дженні на недільний обід. Бо такі
речі робляться тільки за обіднім столом і тільки в неділю. В неділю, коли всі
оті йолопи, яких навіть близько до машини підпускати не можна, повиповзали на
автостраду номер один і тепер не давали мені розігнатися. З шосе ми звернули на
Гротон-стріт, всі закрути якої я знав змалечку, а від тринадцяти років долав, не
стишуючи швидкості автомобіля.

— Ой, яка вулиця,— сказала Дженні.— Жодного будинку, самі дерева!

— Будинки стоять за деревами.

Їдучи тією вулицею, треба пильнувати, щоб не проскочити заворот до нашої садиби.
Тієї неділі я таки проскочив його. І проїхав зайвих триста ярдів, перше ніж
помітив це й натис на гальма.

— Де ми? — спитала Дженні.

— Та вже там, де не треба,— процідив я.

Мабуть, було щось символічне в тому, що я прозадкував ті триста ярдів до наших
воріт. Хоч би як там було, але, в'їхавши у володіння Берретів, я вже більше не
розганяв машину. Від Гротон-стріт до Доувер-хауса — відстань чималенька,
щонайменше півмилі. Долаючи її, ви ідете повз інші — назвімо їх скромно —
будинки. Певне, на відвідувача, який потрапляє в наші володіння вперше, все це
справляє неабияке враження.

— Ні, ні, хай йому біс! — вихопилося в Дженні.

— В чім річ, Джен?

— Натисни на гальма, Олівере. Без жартів. Зупини машину.

Я загальмував. Вона сиділа, вп'явшись пальцями в край сидіння.

— Я всяке собі уявляла, але не таке.

— Не таке — що?

— Багатство. Ладна закластися, що у вас тут і невільники є.

Я хотів узяти її за руки, пригорнути до себе, але мої долоні були вогкі (таке зі
мною буває рідко), і тому спробував заспокоїти її словами.

— Не хвилюйся, Джен. Усе піде, як по маслу.

— Так, але чомусь мені забаглося називатись Абігейл Адамс або Венді Васп[Адамс,
Абігейл (1744—1818) —дружина президента Сполучених Штатів Джона Адамса. Васп
(абревіатура WASP від White Anglo-Saxon Protestant, тобто «американець
англосакського походження й протестантського віросповідання») — «стопроцентний
американець». Джені натякає тут на своє італійське походження, яке зачиняє перед
нею двері у «вищий світ».] .

Решту шляху ми проїхали мовчки, мовчки вийшли з машини й підійшли до парадних
дверей. Коли я натиснув на ґудзик дзвінка, її знов охопила паніка.

— Тікаймо, Олівере! — сказала вона.

— Ні! Лишаймося і приймаймо бій,— відповів я.

Гадаєте, ми жартували?

Двері відчинила Флоренс, віддана старенька покоївка родини Берреттів.

— Ах, мастер Олівер! — привітала мене вона.

Боже, як я ненавиджу, коли мене так називають! Ненавиджу і сам отой «титул» і
схований у ньому принизливий натяк на різницю між мною й Старим Не-хи-хи.

Мої батьки, оголосила Флоренс, чекають на нас у бібліотеці. Йдучи повз портрети,
Дженні раз у раз вражено охала. Не тільки тому, що деякі з них належали пензлю
Джона Сінгера Сарджента (зокрема, портрет Олівера Берретта II, який час від часу
експонується в Бостонському музеї), але й тому, що тільки тепер побачила всі
відгалуження генеалогічного дерева Берреттів— серед них і ті, що мали зовсім
інші прізвища. Жінки нашого роду, одружуючись, народжували таких персон, як
Берретт Вінтроп, Річард Берретт С'юол і навіть Еббот Лоренс Лаймен, який
наважився пройти життєвий шлях (що лежав, ясна річ, через Гарвард) і навіть
здобути на ньому найвищі премії за хімічні дослідження, не маючи взагалі ймення
Берретта у своїх анкетних даних!

— Господи-Ісусе,— бурмотіла Дженні.— 3 цієї галереї я зрозуміла нарешті
топонімію половини гарвардських споруд!

— Ет, все це пусте,— відповів я.

— Я не знала, що ти споріднений і з С'юолівським елінгом,— сказала вона.

— От бачиш. Мій рід постав із каменя і дуба.

В кінці довгої портретної галереї, перед поворотом до бібліотеки, стояла скляна
шафа. А в тій шафі були призи. Спортивні нагороди.

— Які вони гарні,— мовила Дженні.— І виглядають так, наче зроблені зі щирого
золота чи срібла.

— Так воно і є.

— Господи. Це твої?

— Ні. Його.

Олівер Берретт III не здобув призового місця на Олімпійських іграх в Амстердамі
— це факт незаперечний. Але незаперечним є і той факт, що на всіляких інших
змаганнях з веслування він показував напрочуд високі результати. У Дженні перед
очима сяяли добре надраєні свідчення тих багатьох перемог.