Слава ЗСУ!

— За першість на Кренстонському кегельбані такі цяцьки, звісно, не вручають.

Потім вона, очевидно, вирішила дати й мені можливість похизуватися.

— А в тебе є призи, Олівере?

— Еге ж.

— Теж під склом?

— Ні, під ліжком. У моїй спальні.

Вона мило, по-змовницькому, підморгнула мені й прошепотіла:

— Ти мені потім покажеш їх, добре?

Я не встиг відповісти, не встиг подумати, якими намірами вона керується,
висловлюючи бажання відвідати мою спальню, бо в цю мить почулося:

— А-а, вітаю, вітаю.

Сучий син! Це був Сучий син.

— Добридень, тату. Познайомся з Дженніфер...

— Вітаю вас.

Перше ніж я встиг повністю відрекомендувати Дженні, він уже тиснув їй руку. Я
зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на
Олівері III була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної маски я
побачив підступну посмішку.

— Прошу, заходьте, знайомтеся з міссіс Берретт.

Так, на Дженні чекало ще одне випробування, ще одна честь, яка випадає тільки
найобранішим з обраних: знайомство з Веселушкою Елісон Форбс, нині Берретт.
(Іноді, в мстивому настрої, я думав про те, як шкільне прізвисько матері
позначилося б на її подальшій кар'єрі, якби прагнення суспільної діяльності не
привело її до добродійницької участі в опікунських радах кількох музеїв). Хай
стане гласністю той факт, що Веселушка Форбс так і не закінчила коледжу. Вона
залишила його після другого курсу, діставши беззастережне благословення батьків
на одруження з Олівером Берреттом III.

— Знайомтесь: моя дружина Елісон, а це — Дженніфер...

Ну, от, він уже й тут відштовхує мене, береться сам рекомендувати.

— Каллівері,— докинув я, бо прізвища її Старий Не-хи-хи не знав.— Кавіллері,—
чемним голоском озвалася Дженні, поправляючи мене: вперше й востаннє в житті я
перекрутив її прізвище.

— Як у Cavalleria Rusticana[«Сільська честь» — опера П'єтро Масканьї.] ? —
спитала мати, виключно для того, щоб довести, що, хоч університетів вона не
кінчала, культури їй не бракує.

— Атож,— усміхнулась їй Дженні.— Тільки ми не родичі.

— Так-так,— сказала мати.

— Так-так,— сказав батько.

Знаючи, що вони не зрозуміли її жарту, я спромігся лише й собі додати:

— Так-так.

Мати й Дженні потиснули одна одній руки, і після обміну банальностями, які,
власне, й складають зміст усіх розмов у мене вдома, ми вмостилися в кріслах. На
якийсь час запала тиша. Я спробував увімкнути шосте чуття й уловити, що
відбувається. Мати, безперечно, намагалась оцінити Дженніфер — придивлялася до
її одягу (сьогодні аж ніяк не богемного), її манери триматися, прислухатися до
її вимови та інтонацій. І, звичайно, в усьому підмічала ознаки Кренстона зі
штату Род-Айленд. Дженні, можливо, оцінювала мою матір. Кажуть, дівчата не
пропускають такої нагоди: зі знайомства з майбутньою свекрухою, мовляв, можна
дізнатися багато корисного про вдачу майбутнього чоловіка. Може, вона оцінювала
й Олівера III. Цікаво, чи помітила вона вже, що батько на зріст вищий од мене?
Чи сподобалась їй його спортивна куртка?

Ясна річ, Олівер III лишався вірний собі: як завжди, він зосередив вогонь на
синові.

— Ну, як справи, сину?

Як на родсівського стипендіата, співрозмовник він був нікчемний.

— Добре, татуню.

Немовби не бажаючи відставати, мати звернулася до Дженніфер:

— Сподіваюсь, ви доїхали без пригод?

— Без пригод,— відповіла Дженні,— і дуже швидко.

— Олівер у нас взагалі швидкий хлопець,— озвався Старий Не-хи-хи.

— Ну, не швидший за тебе, тату,— докинув я.

Цікаво, що він на це скаже?

— Гм. Певно, й справді, не швидший.

І на тім спасибі, таточку.

Мати, яка за будь-яких обставин підтримує його, вирішила перемінити платівку й
заговорила на якусь загальнішу тему — здається, про музику. А може, про картини
— я слухав не дуже уважно. Згодом у мене в руках опинилася чашка з чаєм.

— Дякую,— сказав я. І додав: — Нам скоро їхати.

— Га? — озвалася Дженні. Вони з матір'ю в ту мить обговорювали, здається,
творчість Пуччіні, і моє зауваження прозвучало контрастом. Мати подивилась на
мене (що траплялося вельми нечасто).

— А як же обід? Невже ви не залишитеся?

— М-м... Не можемо,— відповів я.

А Дженні майже водночас сказала:

— Авжеж, залишимося.