Слава ЗСУ!

— Батьку, я не розумію, як можна назвати бунтом бажання одружитися з гарною й
розумною студенткою Редкліффа. Вона ж не хіппі, їй не бракує здорового глузду і.
.

— Так. Але їй бракує дечого іншого.

Ага, це вже щось суттєве. У сноба нарешті розв'язався язик.

— Що тобі в ній найбільше не подобається,— бідність чи те, що вона католичка?

Він відповів майже пошепки, злігши грудьми на стіл:

— А що тобі в ній найбільше подобається?

Я сказав йому, що зараз підведуся й піду геть.

— Краще буде, якщо ти залишишся. Й заговориш, нарешті, як чоловік.

Як чоловік, а не... хто? Не хлопчик? Не дівчина? Не миша?

Я залишився. І тим страшенно потішив Сучого сина. Він не сумнівався, що здобув
ще одну перемогу наді мною.

— Я маю до тебе одне-однісіньке прохання: зачекай трошечки,— сказав Олівер
Берретт III.

— Розшифруй, будь ласка, що означає те «трошечки».

— Здобудь учений ступінь з юриспруденції. Якщо те, що виникло між вами,
справжнє, воно витримає випробування часом.

— Воно справжнє. Тож на біса піддавати це якомусь довільному випробуванню?

По-моєму, я висловився цілком ясно й недвозначно. Показав, що коса найшла на
камінь. Що я відмовлюся бути пішаком у його руках. Що його влада наді мною
скінчилася.

Він спробував зайти з іншого боку.

— Олівере, ти ще не доріс...

— Не доріс?.. До чого? — Мені уривався терпець.

— Тобі ще немає двадцяти одного року. За законом, ти ще не дорослий.

— Чхав я на всі ваші розтрикляті закони!

Можливо, за сусідніми столиками почули мої слова. Немовби підкреслюючи мою
невихованість, Олівер III відповів мені крижаним шепотом:

— Якщо ти одружишся з нею тепер, у тебе не зостанеться ні цента за душею.

Я не притишив голосу. Чхав я на їхні правила пристойності!

— Татуню, в мене зостанеться душа. Але ти не знаєш, що це таке.

Отак я вийшов з його життя — щоб розпочати своє власне.

9

Лишалося ще відбути візит до Кренстона, що лежить на південь від Бостона, на
відстані, трохи більшій, ніж Іпсвіч, коли їхати на північ. Після катастрофи,
якою обернулося знайомство Дженніфер з моїми батьками, я без особливого
ентузіазму думав про зустріч із майбутнім тестем. Я уявляв собі, як на мене
вихлюпується потік італо-середземноморських емоцій, ускладнених тим, що Дженні —
єдина дитина, обтяжених тим, що зростала вона без матері, під наглядом батька,
який, отже, став для неї найдорожчою в світі людиною. Одне слово, я мав
зіткнутися з тими емоційними комплексами, які складають зміст підручників з
психопатології.

І до цих обставин слід додати ще й ту, що тепер у мене за душею не було ані
цента.

Справді-бо, уявіть собі на хвилинку симпатичного юнака-італійця Оліверо Берретто
з околиці міста Кренстона, який з'являється до містера Кавіллері, пекаря, що
годує тістечками ціле місто, й каже: «Я хочу одружитися з вашою єдиною донькою
Дженніфер». Яке запитання поставить йому старий перш за все? (Звісно, він не
стане розпитувати Беретто про щирість його почуттів, бо переконаний: той, хто
знає Дженні, не може її не кохати). Ні, старий поцікавиться іншим: «Берретто, на
які доходи ти утримуватимеш її?»

А тепер уявіть собі, що скаже добрий старий містер Кавіллері, почувши, що,
принаймні на три найближчі роки, його майбутній зятьок планує зовсім протилежне:
жити на утриманні своєї дружини! Чи не вкаже після цього добрий старий містер
Кавіллері женихові на поріг і чи не допоможе йому опинитися за дверима добрим
штурханом?

Ладен закластися місцем, для таких штурханів призначеним, що саме так він і
зробить.

Тепер ви розумієте, чому тієї травневої неділі я жодного разу не перевищив
дозволеної швидкості, прямуючи на південь автострадою номер 95. Навіть Дженні,
яку моя шоферська розважливість спочатку тільки радувала, трохи згодом запитала,
чому ми не виходимо за сорок миль на ділянці, де дозволено сорок п'ять на
годину. Я послався на розхитаний передок, але вона, звісно, не повірила.

— Розкажи мені ще раз, Джен.

Терпеливість ніколи не належала до її найбільших чеснот, а сьогодні їй уже
просто набридло підбадьорювати мене відповідями на нескінченні й переважно дурні
запитання.

— Ні, досить.

— Ну, ще тільки один раз, Дженні, будь ласка.

— Ну, слухай. Я подзвонила йому і сказала. Він відповів: «Гаразд». Англійською
мовою. Підкреслюю це, бо ти, здається, думаєш, що по-англійськи він — ні бе ні
ме, знає хіба кілька лайок.