Слава ЗСУ!

— Отже, наречена теж говоритиме? — спитав він так, наче саме це з усього
почутого може його доконати.

— Філіппе,— сказала його дочка,— невже ти можеш уявити собі ситуацію, за якої я
б мовчала?

— Ні, дитино моя,— відповів він, зобразивши жалюгідну подобу усмішки.— Видно,
тобі теж без промови не обійтися.

Коли ми поверталися до Кембріджа, я спитав Дженні, якої вона думки про наш
візит.

— Усе було гаразд,— відповіла вона.

10

Містер Вільям Ф. Томпсон, заступник декана юридичного факультету Гарварда, не
міг повірити власним вухам.

— Чи правильно я зрозумів вас, містере Берретт?

— Так, містере Томпсон. Ви зрозуміли мене правильно, сер.

Висловити своє прохання мені було нелегко. Не легше було й повторити його.

— Цього року мені потрібна стипендія, сер.

— Справді?

— Саме тому я й прийшов до вас, сер. Адже справами грошової допомоги відаєте Ви,
містере Томпсон?

— Так, я. Але мене дивує ваше прохання. Річ у тім, що ваш батько...

— На нього я не можу розраховувати, сер.

— Прошу, поясніть, що це означає?

Заступник декана скинув окуляри й заходився протирати їх краваткою.

— Бачите, ми з ним посварилися.

Заступник декана начепив окуляри і подивився на мене тим порожнім поглядом, яким
уміють дивитися тільки декани та їхні заступники.

— Усе це дуже прикро, містере Берретт,— зауважив він.

Я хотів запитати: для кого? Цей крутій, очевидно, вирішив пожертвувати мною.

— Так, сер,— сказав я.— Усе це дуже прикро. Саме тому я й звернувся до вас, сер.
Наступного місяця я одружуюсь. Обоє ми будемо працювати ціле літо. Потім Дженні,
цебто моя дружина, піде на постійну роботу: викладатиме в приватній школі. На
прожиття ми заробимо, але ж треба платити за навчання. А платня у вас дуже
висока.

— Атож,— сказав він. І ні слова більше. Невже він не розуміє, про що йдеться і
чого я до нього прийшов?

— Містере Томпсон, мені потрібна стипендія,— сказав я прямо. Уже втретє.— На
рахунку в мене абсолютний нуль, а я в списках студентів.

— Але ж термін подачі заяви на стипендію давно минув,— заявив містер Томпсон,
знайшовши нарешті формальну зачіпку.

Чого йому треба, цьому поганцеві? Щоб я оголив перед ним свою закривавлену душу?
Чи, може, він хоче, щоб я влаштував скандал?

— Містере Томпсон, поступаючи до вас, я не знав, що мої обставини зміняться так
несподівано.

— Я розумію все, містере Берретт. І повинен заявити, що не наша це справа
втручатися в родинну сварку. Та ще й, на мій погляд, дуже прикру.

— Гаразд, містере Томпсон,— сказав я, підводячись,— Я розумію, до чого ви
хилите. Але я не збираюся лизати батькові п'яти для того, щоб він на знак подяки
вам подарував університетові новий корпус Берретта.

Коли я виходив із кабінету, декан пробурмотів ображено:

— Яка несправедливість!

Я погодився з ним усією душею.

11

Дженніфер одержала диплом у середу. З цієї нагоди до Кембріджа прибула
сила-силенна родичів з Кренстона, приїхала навіть тітонька з Клівленда. Я
зустрівся з ними під час урочистої церемонії. За попередньою домовленістю мене
рекомендували не як жениха, і Дженні була без обручки: все це для того, щоб
ніхто не образився (заздалегідь), не одержавши запрошення на весілля.

— Тітонько Кларо, це мій хлопець Олівер,— казала Дженні й додавала щоразу: — Він
без диплома.

Я бачив, як вони потай штовхають одне одного в бік, перешіптуються, а дехто
навіть оглядає мене з відвертою цікавістю, але жодному з них не пощастило щось
вивідати ні від нас, ні від Філа, котрий, певно, радий був уникнути розмов про
кохання між двома атеїстами.

У четвер я зрівнявся з Дженні, одержавши диплом Гарвардського коледжу — диплом
мій, так само як і її, був з відзнакою. До того ж йшов попереду всіх, навіть
тих, що одержали диплом з найвищою відзнакою, тобто найученіших мудрагелів. Мені
дуже кортіло сказати цим зубрам, що, ставши на чолі процесії, я переконливо
довів правильність своєї теорії: година в Діллон-хаусі варта двох у бібліотеці
Вайденера. Але стримався. Нехай і вони порадіють.

І досі не знаю, чи був там присутній Олівер Берретт III. Цього урочистого дня в
університетському дворі зібралася величезна юрба — понад сімнадцять тисяч
чоловік, і, звичайно, я не мав змоги роздивитися їх крізь бінокль. Квитки,
призначені для моїх батьків, я, само собою зрозміло, віддав Філові й Дженні. Але
ж мого Старого Не-хи-хи як колишнього студента університету могли впустити й без
квитка; може, він і сидів десь на трибуні в гурті випускників 1926 року. А проте
чого йому було приїздити? Адже банки в той день працювали!