Слава ЗСУ!

Одружилися ми в неділю. Родичів Дженні не запрошували тому, що, знехтувавши
Бога-отця, і Сина, і святого Духа, ми боялися вразити релігійні почуття цих
щирих католиків. Шлюбна церемонія відбувалася в корпусі Філліпса Брукса, старій
будівлі на північ від університетського двору. Керував церемонією Гімоті
Блаувелт, унітаріанський капелан нашого коледжу. Певна річ, був там і Рей
Стреттон. Запросив я і Джеремі Нахума, свого шкільного приятеля з тих часів,
коли ми ще вчилися в Екзетері,— він віддав перевагу Амхерсту над Гарвардом.
Дженні запросила свою подругу з Бріггс-хола, а також — мабуть, із
сентиментальних міркувань — довготелесу напарницю з бібліотеки. І, звичайно,
Філа.

Філа я доручив Реєві Стреттону. Мені хотілося, щоб Філ почував себе трохи
вільніше. Але Стреттон теж був сам не свій! Вони стояли поряд, зніяковілі, і
кожен із них усім своїм виглядом підтверджував упереджену думку іншого, що це
«саморобне одруження» (як називав його Філ) буде (як передбачав Стреттон)
«жахливішим за фільми жахів». І все через те, що ми з Дженні мали намір
проказати одне одному кілька слів! Подібну шлюбну церемонію ми бачили два-три
місяці тому, коли подруга Дженні, музикантка Марія Рендол, виходила заміж за
студента-дизайнера Еріка Левенсона. Церемонія була пречудова, і ми вирішили
запозичити її.

— Ви готові? — запитав містер Блаувелт.

— Готові,— відповів я за себе й за Дженні.

— Друзі мої,— звернувся містер Блаувелт до присутніх,— ми прийшли сюди, щоб
стати свідками єднання двох сердець. Послухаймо ж рядки, які молодята вибрали,
щоб прочитати у цю священну хвилину.

Перше слово — нареченій. Стоячи обличчям до мене, Дженні прочитала вірш, що його
обрала для цієї нагоди. Вірш був зворушливий, надто для мене, бо це був сонет
Елізабет Берретт-Браунінг:

Коли ці дві душі устали на весь зріст,
Докупи їх звела якась мовчазна сила.
Зійшлись вони, і спалахнули вмить
Їх розпростерті крила.

Краєчком ока я бачив Філа Кавіллері: він стояв блідий, губи розтулені, а очі
світилися від подиву й захоплення. В останніх рядках сонета поетеса благала долю
дати двом душам:

Притулок хоч малий, щоб день цей перебуть,
Бо темрява і смерть їм заступили путь.

Настала моя черга. Мені важко було знайти вірш, який я міг би прочитати зі щирим
серцем, бо не люблю солодкої поетичної жувачки. Не люблю та й годі. Повагавшись,
я обрав уривок з «Пісні відкритої дороги» Уолта Уїтмена. Дарма що він короткий,
в ньому було все, що я хотів би сказати своїй коханій:

...Я даю тобі руку!
Я даю своє кохання, цінніше за гроші,
Я даю всього себе перед олтарем і законом.
Чи даси мені себе? Чи підеш зі мною в дорогу?
Чи ми йтимемо поряд аж до краю й кінця?

Я закінчив, і хвилину в кімнаті стояла дивовижна тиша. Потім Рей Стреттон
простягнув мені обручку, і ми з Дженні — самі — дали шлюбну обітницю,
присягаючись любити одне одного й піклуватись одне про одного, поки нас не
розлучить смерть.

Владою, даною йому від громади Массачусетса, містер Тімоті Блаувелт проголосив
нас чоловіком і дружиною.

Як подумати, наш «бенкет після матчу» (так назвав його Стреттон) був претензійно
непретензійний... Ми з Дженні рішуче відкинули ідею влаштувати вечірку з
шампанським, і, оскільки нас було так мало, що все наше товариство могло
розміститися в одній кабіні, пішли до Кроніна випити пива. Пригадую, сам Джім
Кронін почастував нас з пошани до «найвизначнішого гарвардського хокеїста від
часів, коли в компанії грали брати Клірі».

— Отуди к бісу! — вигукнув Філ Кавіллері, стукнувши кулаком по столу.— Він
визначніший, ніж усі на світі Клірі.

Гадаю, Філіпп (йому ніколи не доводилося бачити гру гарвардської команди) мав на
увазі ось що: хоч як досконало каталися на ковзанах Боббі й Біллі Клірі, а проте
жоден із них не спромігся здобути руку і серце його, Філіппа, незрівнянної
доньки. Одне слово, ми всі захмеліли і під цим приводом випили ще раз.

Я дозволив Філові заплатити по рахунку і згодом Дженні — рідкісний випадок —
похвалила мене за це («З тебе, Шпаргалето, ще, може, вийдуть люди»). Проводжаючи
Філа, на автобусній станції ми трохи розкисли. Тобто пустили сльозу. І він, і
Дженні, і я, здається, теж. Пригадую тільки, що очі в мене були на мокрому
місці.