Слава ЗСУ!

Моє славетне прізвище відкрило нам кредит у місцевій крамниці, де звичайно не
давали студентам нічого у борг. Зате воно завдало нам чималої шкоди там, де я
найменше цього сподівався,— у Шейділейнській школі, куди Дженні влаштувалася
викладачем.

— Звичайно, платня у нас нижча, ніж у державній школі,— сказала їй директриса,
міс Енн Міллер Уїтмен, і висловила впевненість, що для члена родини Берреттів ця
«обставина» не має ніякого значення. Дженні спробувала спростувати цю хибну
думку, але на додачу до обіцяних трьох з половиною тисяч доларів на рік не
дістала нічого, тільки слухала дві хвилини директрисине «хи-хи-хи». Зауваження
Дженні, що членам родини Берреттів доводиться платити за помешкання так само, як
іншим людям, міс Уїтмен сприйняла за дуже дотепний жарт.

Коли Дженні переповіла мені цю розмову, я висловив побажання, щоб міс Уїтмен
узяла свої — «хи-хи-хи» — три з половиною тисячі доларів і забралася з ними...
самі знаєте куди. Тоді Дженні запитала мене, чи згоджуюсь я кинути університет і
утримувати її, поки вона одержить такий диплом, який дасть їй право викладати в
державній школі. Секунди дві я поглиблено обмірковував наше становище, а потім
дійшов до виразного й стислого висновку:

— Розтак його!

— Ти висловлюєшся дуже красномовно,— сказала моя дружина.

— А що ж я іще маю робити? Теж хихикати?

— Ні. Ти маєш полюбити спагетті.

Я так і зробив. Полюбив спагетті, а Дженні, перечитавши всі куховарські книги,
навчилася робити томатну приправу, що мала божественний смак. Враховуючи наші
літні заробітки, її платню, гроші, що я одержував на пошті за нічну працю
напередодні Різдва, ми жили непогано. Звичайно, ми не змогли побачити багато
кінофільмів (а вона не побувала на багатьох концертах), зате нам щастило зводити
кінці з кінцями.

Задля цього довелося покласти кінець мало не всім колишнім знайомствам. Життя
наше зовсім змінилося. Ми, як і досі, жили в Кембріджі, і, по ідеї, Дженні могла
й далі грати в тих самих музичних ансамблях. Але в неї не було часу. Вона
поверталася зі школи вкрай утомлена, а ще треба було зварити обід (обідати в
кафе чи їдальні було поза нашими можливостями). На щастя, мої друзі мали досить
здорового глузду, щоб дати нам спокій. Вони не запрошували нас у гості, отож,
самі розумієте, нам не доводилося запрошувати їх.

Ми навіть не ходили на матчі з регбі. Як член університетського спортивного
клубу я мав право сидіти в найвигіднішому секторі біля п'ятдесятиярдної лінії.
Але ж квиток коштував шість доларів, отже, треба було б викладати по дванадцять
доларів щоразу.

— Ні, тільки по шість,— заперечувала Дженні.— Ходи без мене. Я нічого не тямлю в
регбі. Знаю тільки, що глядачі горлають: «Так їх, отак їх!» Тобі це страшенно
подобається, тому я й прошу тебе: ходи сам, ради бога!

— Справу вирішено,— відповів я. Зрештою я — чоловік і голова родини.— До того ж
мені краще посидіти за книжкою.

Проте щосуботи я ставив біля себе транзистор, слухаючи ревище уболівальників,
від яких мене відокремлювала одна-однісінька миля. І все-таки вони перебували у
зовсім іншому світі.

Свої членські привілеї я використав, щоб придбати квитки на гру з Ієльською
командою для свого однокурсника Роббі Уолда. Коли безмежно вдячний Роббі пішов
від нас, Дженні попросила, щоб я пояснив іще раз, хто має право сидіти в
клубному секторі. Я повторив: усі колишні спортсмени, незалежно від віку,
статусу та громадського становища, які достойно захищали на стадіонах спортивну
честь Гарварда.

— І на воді теж? — запитала вона.

— Спортсмени скрізь спортсмени,— відповів я.— Сухі вони чи мокрі.

— Крім тебе, Олівере,— сказала вона.— Ти заморожений.

Я промовчав, вважаючи, що це звичайна шпилька,— Дженні часом полюбляє пускати
шпильки,— і не подумав, що в її запитанні, крім зацікавлення спортивними
традиціями Гарвардського університету, могло бути щось інше. Скажімо, тонкий
натяк на те, що, хоча стадіон має сорок п'ять тисяч місць, усі колишні
спортсмени сидітимуть разом, в одному, найвигіднішому секторі. Всі. Старі й
молоді. Мокрі, сухі й навіть заморожені. І чому я не ходжу на суботні матчі?
Невже тільки з бажання заощадити шість доларів?

Ні, якщо на думці в неї було інше, я не хочу про це й розмовляти.