знайди книгу для душі...
13
_Містер_Олівер_Берретт_III_з_дружиною_просять_Вас_ушанувати_своєю_присутністю_об
ід_на_честь_шістдесятиріччя_містера_Берретта,
що_відбудеться_в_суботу_шостого_березня_о_сьомій_годині_вечора._
_Доувер-хаус,_Іпсвіч,_Массачусетс._
_Просимо_відповісти._
— То як? — запитала мене Дженніфер.
— Ти ще й питаєш? — Я саме писав резюме справи «Держава проти Персівала»,
важливого прецеденту в кримінальному судочинстві. Дженні помахувала запрошенням,
наче дратуючись зі мною.
— Я вважаю, що вже пора, Олівере,— сказала вона.
— Що саме?
— Ти дуже добре знаєш, що саме. Чи ти хочеш, щоб він приліз до тебе навколішках?
Я робив далі своє діло; вона — своє.
— Оллі, він подає тобі руку.
— Дурниці, Дженні. Адресу на конверті писала мати.
— Ти ж казав, що й не поглянув на нього! — вигукнула вона.
Може, й поглянув. А потім, мабуть, забув. Адже я з головою поринув у справу
Персівала, до того ж незабаром іспити. І нема чого забивати мені баки.
— Схаменися, Оллі,— сказала вона благальним тоном.— Шістдесят років — це тобі не
жарт. Коли ти надумаєш врешті помиритися з ним, його, може, й на світі вже не
буде.
Я дуже популярно пояснив Дженні, що ніколи не стану миритися з батьком, і
попросив дати мені спокій. Вона замовкла і сіла на край подушечки, що лежала в
мене під ногами. Скоро я відчув, що вона пильно дивиться на мене, і підвів
голову.
— Постривай,— мовила вона застережливо,— ось коли проти тебе збунтується Олівер
V...
— Можеш бути певна, його зватимуть як завгодно, тільки не Олівером! — гримнув я.
Проти свого звичаю вона відповіла, не підвищуючи голосу:
— Слухай, Оллі, навіть якщо ми назвемо його Блазнем Бозо, хлопець дивитиметься
на тебе скоса, бо ти був спортивним світилом Гарварда. А на той час, коли він
поступить в університет, ти, може, станеш членом Верховного суду.
Довелося пояснити, що наш син ніколи не дивитиметься на мене скоса. Коли ж вона
запитала, звідки в мене така впевненість, я не зміг навести жодних аргументів.
Але я твердо знав, що наш син не подивиться на мене скоса, хоч і не вмів
пояснити, чому. Без усякої, на мій погляд, логіки Дженні заявила:
— Твій батько теж любить тебе, Олівере. Він любить тебе так само, як ти
любитимеш Бозо. Але ви, Берретти, такі горді й затяті, що можете прожити весь
вік, вважаючи, буцімто ненавидите один одного.
— Якщо ти не просвітиш нас,— сказав я ущипливо.
— Атож.
— Справу вирішено,— оголосив я на правах чоловіка й голови родини і знову
втупився в документи позову «Держава проти Персівала». Дженні підвелась, але
зразу ж пригадала:
— Нас просять дати відповідь.
Я висловив упевненість, що випускниця музичного факультету Редкліффа зуміє
написати відмову без консультації з юристом.
— Слухай, Олівере,— сказала вона.— Часом мені доводилося говорити неправду. Але
я ніколи нікого не образила навмисно. І, мабуть, не змогла б образити.
Цією розмовою вона, по суті, ображала мене, і я ввічливо попросив її дати
відповідь у будь-якій формі при умові, що зміст залишиться той самий: ми
приїдемо хіба що тоді, коли в пеклі стане прохолодно. І знову повернувся до
позову «Держава проти Персівала».
— Який у них номер? — тихо запитала вона, стоячи біля телефону.
— Хіба не можна відповісти листовно?
— Ще трохи, і в мене не витримають нерви. Який у них номер?
Я сказав їй номер і негайно заглибився в апеляцію Персівала до Верховного Суду.
Я не дослухався до того, що каже Дженні. Точніше, намагався не дослухатись. Але
ж ми були в одній кімнаті.
— Добрий вечір, сер,— промовила Дженні. Невже трубку взяв сам Сучий син? Хіба
він не у Вашінгтоні? «Нью-Йорк таймс» повідомляла, що він пробуде там до кінця
тижня. Наша журналістика звелася зовсім на ніщо.
_Скільки_треба_часу,_щоб_сказати_«ні»?_
Але замість того, щоб вимовити це односкладове слово, Дженніфер завела довгу
розмову.
— Оллі!
Вона затулила долонею трубку.
— Оллі, може, не треба давати негативної відповіді?
Я кивнув головою на знак того, що треба, а ще махнув рукою на знак того, що годі
вже з біса балакати.
— Мені дуже шкода,— сказала вона в трубку.— Тобто нам дуже шкода, сер...
_Нам!_ Навіщо вона вплутує мене? І чому не скаже «ні» й не покладе трубку?
— Олівере!
  05.12.2013
Начало книги-это обычная история двух людей из разных социальных слоев которых связывает прекрасное чувства -любовь.Многое они сумели пройти....но есть что-то ,что суждено пройти одному...и в этом драма и трагизм этого рассказа.