Слава ЗСУ!

Дженні знову затулила трубку долонею і заговорила підвищеним тоном:

— Йому боляче, Олівере! Як ти можеш сидіти, знаючи, що батькове серце спливає
кров'ю?

Якби вона не була в такому збудженому стані, я пояснив би їй ще раз, що каміння
не може спливати кров'ю і що її італійсько-середземноморські уявлення про
батьків виглядають зовсім недоречно на тлі скелястих вершин гори Рашмор. Але
вона зовсім розклеїлась. І я почав розклеюватись теж.

— Олівере,— просила вона,— може, ти сказав би йому хоч слово?

_Йому?!_ Та вона з глузду з'їхала!

— Може, сказав би хоч «здрастуй»?

Вона простягнула мені трубку. Насилу стримуючи сльози.

— Я ніколи не заговорю з ним. Довіку,— відповів я зовсім спокійно.

Вона заплакала. Зовсім нечутно, тільки сльози побігли струмком. Потім вона...
вона стала благати:

— Заради _мене_, Олівере. Досі я ніколи не просила в тебе нічого. Будь ласка.

Нас було троє. Ми стояли (мені здавалося, що батько теж тут, із нами) і всі троє
чекали чогось. Чого? Моєї відповіді?

_Ні,_я_не_міг_погодитись._

Невже Дженні не розуміє, що вимагає неможливого? Що я не можу вчинити інакше?
Втупившись у підлогу, я рішуче похитав головою, хоч почував себе дуже кепсько. І
тоді вона зашепотіла до мене з такою люттю, якої я ніколи від неї не сподівався.

— Тварюка ти безсердечна,— сказала вона мені й звернулася до батька, закінчуючи
розмову: — Містере Берретт, Олівер хоче переказати вам, що по-своєму...— Вона
спинилася, переводячи дух. Її трясло від плачу, тож їй було нелегко говорити. Я
був надто здивований, щоб утрутитись, і тільки слухав, що вона «перекаже»
батькові.— Він дуже вас любить,— сказала вона і зразу ж поклала трубку.

Годі шукати раціонального пояснення того, що я вчинив наступної миті. Я
виправдовую себе тільки тим, що у мене тимчасово потьмарився розум. Точніше, я
не виправдовую себе нічим і завжди почуватиму себе винним.

Я вихопив з її рук телефон, висмикнув із розетки шнур і пошпурив апарат через
кімнату.

— Хай тобі біс, Дженні! Звідки ти взялася на мою голову!

Я стояв відхекуючись, мов звір, бо я таки обернувся на звіра. О, боже! Що за
мара? Я повернувся до Джен.

Але вона щезла.

Вона таки справді щезла, бо я навіть не чув її кроків. Мабуть, вискочила тієї ж
миті, коли я схопив телефон. Її плащ і шарф висіли на місці. Я відчував
нестерпний біль, не знаючи, що робити, але ще нестерпнішого болю завдавало
усвідомлення того, що я зробив.

Я шукав її скрізь.

Побіг у бібліотеку нашого факультету й став никати поміж рядами столів. Туди й
сюди кожним проходом разів п'ять-шість. Хоч я не вимовив ані слова, мій погляд,
певно, був такий напружений, вираз такий лютий, що всі читачі переполошилися. Та
біс із ними!

Проте Дженні там не було.

Я помчав у їдальню, зазирнув у кімнату відпочинку, в кафетерій. Оббіг навколо
корпусу Агассіза у Редкліффі. Немає ніде. Я гасав по всіх усюдах, серце
калатало, мов несамовите, і ноги пристосовувались до його шаленого темпу.

Може, вона в корпусі Пейна? Там на першому поверсі є кімнати, де практикуються
піаністи. Я знаю Дженні. Коли її розсердити, вона залюбки починає тарабанити по
розтриклятих клавішах. Справді! Але чи схочеться їй грати тепер, коли я
перелякав її на смерть?

Дурне це діло — ходити по коридору, де праворуч і ліворуч бренькають фортепіано.
З-за кожних дверей долинають звуки Моцарта і Бартока, Баха і Брамса, зливаючись
у божевільну мелодію.

Дженні десь тут!

Я спинився біля дверей, за якими хтось тарабанив — ще й сердито — прелюд Шопена.
Постояв хвилину. Піаніст грав кепсько,— зупинявся, починав спочатку, раз по раз
помилявся. Під час чергової паузи я почув, як жіночий голос пробурмотів: «Хай
йому біс!» Мабуть, це Дженні. Я відчинив двері.

За фортепіано сиділа студентка Редкліффа. Вона підвела голову. Негарна, плечиста
студентка-хіппі, роздратована моєю появою.

— Що ти побачив тут, хлопче?

— Нічого цікавого,— відповів я, зачиняючи двері.

Потім обійшов Гарвардську площу, побував у кафе «Памплона», в погрібку Томмі,
навіть у забігайлівці Гейза — там постійно товчуться художники та музиканти.
_Все_марно_.

Куди ж вона могла подітися?

Метро вже було зачинене, але якщо тоді вона відразу побігла на площу, то могла
ще встигнути на поїзд до Бостона. І подалася на автобусну станцію.