Слава ЗСУ!

- Я чула російську... Невже гібридна війна переросте в повномасштабну? 

Але Пухнастик мовчав. 

- Це те, про що говорив ще в 2014 році Арестович? Що буде велика війна в період з 2021 по 2023 рік?

Але кошеня мовчало.

- Я тут до чого? Що я можу зробити? Навіщо мені все це показувати? Що я - звичайна дівчина можу змінити? До чого тут я? Навіщо це мені?

Іванна закрила двері шафи, на зовнішній частині яких були дзеркала.

Пухнастик підійшов до цих дзеркал: їхня поверхня викривилася - дзеркала стали кривими, спотворюючи реальність.

Замість себе Іванна бачила в відображенні вже не себе, а якійсь скелет, який періодично змінювався її старим обличчям.

Позаду неї була якась темрява. 

- Досить! Не хочу більше! Припини! Я зрозуміла: я повинна щось зробити, бо інакше відбудеться щось жахливе. Добре. Я з тобою в ділі. Скажеш, що треба робити. - Погодилася Іванна. - Але коли починати?

Але кіт знову нічого не відповів.

- Гаразд. Поживемо - побачимо. - Закінчила дівчина розмову відомою фразою.

3

В двері подзвонили.

Іванна аж перелякалася від звичайного дзвінка...

- Ой, зовсім забула. - З дивуванням промовила вона. - Це ж... Слухай, Пухнастику, ти лише звичайний кіт. Домовилися? Звичайне кошеня. Зрозумів? Ніяких своїх здібностей не показуй, будь ласка. Там, за дверима, мій друг, він у гості прийшов. Ми планували зустрітися. Кіно збиралися подивитися разом. Я з тобою про все на світі забула. А я ще й не виспалася. Треба було раніше лягати спати, бо про зустріч домовлялися заздалегідь. А набір тексту я могла перенести на потім. Але там думки летіли, що не встигала їх набирати. Як можна було перериватися? Ось і результат бурхливої праці мозку. Якщо би я відмовилась від зустрічі... Якось не гарно би вийшло. Все. Я відчиняти двері. Більше ніякої магії. Будь ласочка...

Дівчина побігла в коридор, подивилася у вічко та відкрила двері.

Біля її квартири стояв високий кароокий з каштановим волоссям хлопець.

- Привіт, Назаре. - Привіталась Іванна, коли відкрила двері.

Хлопець ззаду дістав квіти однією рукою. В іншій руці, яку він не ховав, був пакет з чимось смачненьким.

- Це тобі, Іванно. Ти якась дивна. Що трапилося?

- Нічого...

До них підійшло кошеня, яке почало тертися ніг Іванни.

- Ти кота придбала... - Прокоментував побачене Назар. - А власники квартири дозволили брати тваринку до їх помешкання?

- А... Я забула у них спитати про це. - Пояснила дівчина.

- Треба спитати дозволу. - Наполягав Назар. - Обов'язково. Інакше будуть проблеми.

- А якщо вони будуть проти? - Захвилювалася Іванна.

- Тоді прийдеться або віддати комусь кота, - кіт на слова хлопця аж зашипів, - або шукати іншу квартиру.

- Я спитаю дозволу, але потім. І цей кіт не зробить нічого погано тут. Він особливий. - Пояснила дівчина.

- Чим же він особливий? - Запитав Назар. - Якесь особливе виховання пройшов?