Слава ЗСУ!

А потім Іванна побачила, як перед нею танк з буквою Z направив на неї своє дуло та вистрелив у неї.

Дівчина бачила, як повільно вилітає снаряд та летить у неї... А вона намагається пригнутися, але зміщується лише на якійсь міліметри.

Снаряд продовжує летіли по своїй траекторії. Прямо в Іванну...

В її груди...

Але він пройшов скрізь її тіло... 

Не залишаючи болю.

Не відштовхнув, не зробив в неї вирву...

Та полетів далі.

Немов вона привид, прозора, така, через яку проходять та пролітають речі, навіть такі...

- Ти в цьому місці нереальна. Лише гостя. - Почувся в її голові голос Пухнастика.

- Нереальна. - Повторила дівчина. - Я хочу піти звідси! Досить!

Але вона не знала, куди йти.

Іванна пішла назад, щоб повернутися в ту сторону, звідки прийшла, щоб опинитися у своїй кімнаті, але не було ні її шафи, ні її кімнати. Лише руїни. 

Перелякано йдучи, куди очі дивляться, вона підійшла до якоїсь довгої траншеї, трохи не звалившись у неї.

Занадто довга шеренга, глибока, але вузька.

І сильний сморід. Запах трупів.

Це - братська могила. Тіла людей лежали в цій траншеї вдовж сторін. Вздовж вузьких стін.

- Що це? Де я?  - Перелякано завила Іванна. - Я хочу додому!

Дівчина продовжила блукати, поки не натрапила на якийсь блок-пост. Не підходячи до нього близько, на достатній відстані, щоб її не помітили, вона зупинилася та вирішила сховатися.

Несподівано для себе вона почула російську.

- Ось воно що. - Прошептала Іванна.

Дівчина спробувала тихо від того місця піти, але, коли вона обернулася, то почула шорох і побачила перед собою росіянина в воєнній формі, який шов на неї.

Але він не помічав Іванну. Він пройшов повз неї.

Бо Іванна лише тінь в цьому місці.

Вона лише зазирнула в майбутнє.

Бо це зараз не відбувається, але буде потім.

Це страшне буде потім.

Несподівано поряд загорілося зелене сяйво: і з'явився Пухнастик з вогняною чорно-коричневою шерстю, яка палала зеленим вогнем.

Він пішов - і дівчина побігла за ним.

Через мить Іванна вже була у своїй кімнаті.

- Я не хочу більше туди повертатися. Я не хочу цього. Я більше не хочу те бачити та чути. Я не хочу більше потрапляти в такі місця. - Заплакала Іванна. - Я не хочу більше з'являтися в подібних місцях. Це все несправжнє, недійсне, нереальне. Я не хочу, щоб це було. Я не хочу, щоб це відбувалося. Я не хочу, щоб це з'являлося в моєму житті.

- Але ці місця з'являться в твоєму житті. Принаймні в житті твоєї країни. - Пообіцяв Пухнастик. - Як би ти цього не хотіла. Це ж Маріуполь. Це те, що чекає на Маріуполь. Це його майбутнє, яке скоро стане його справжньою теперішньою дійсністю.

- Що трапиться? - Запитала Іванна.

- Відстежуй новини та сама дізнаєшся. - Пояснив Пухнастик.