Слава ЗСУ!

Дівчина обернулася назад - тут, в її кімнаті, все було таким, як і раніше. 

Підождіть! дещо нове ж тепер було поруч зі шафою: це той самий черно-коричневий кіт Пухнастик.

- Йди! Йди вперед! - Наказало кошеня.

- Я не хочу. - Відмовилась Іванна.

- Там тебе ніхто не скривдить. Поки що. Це як голограма. Ти лише зазирнеш в майбутнє своєї країни. - Пояснило кошеня.

- Це майбутнє України? - Здивувалася дівчина.

- Так. - Коротко відповів Пухнастик.

- А що сталося? Чи станеться? - Спитала Іванна.

- Почитаєш в новинах, коли це станеться, або до цього моменту прогнози політичних та воєнних експертів: я не маю права розповідати. - Сухо промовило кошеня.

- Ти ж навіщо ж до мене звернувся? Тоді навіщо мене попереджати? Яка тоді твоя мета знаходитися поруч зі мною та показувати все це? Лише подражнити? Дивись: є оце, але я тобі не скажу, що це, і не покажу?... - Артистично проговорила дівчина. - Для цього? Щоб я мучилася в догадках та нічого не змогла змінити?

- Саму подію змінювати не можна. Не можна втручатися в майбутнє. Але можна прискорити процес, швидше закінчити все це. Або дати захист. Наприклад, купол з магічної енергії, який не дозволить проникнути ворогам всередину. Є сподівання, що за це не сильно покарають. - Пояснив Пухнастик.

- Хто покарає? Чому? За що? Що закінчити? - Іванна не могла зрозуміти. - Відчуття очікуваного жаху, що скоро відбудеться, блокувало мозок, не давало мислити тверезо.

- Представителі тонкого світу, який постійно існує поруч з вами, але ви його не відчуваєте через свою товстошкірість. - Відповів кіт. - А мене сюди прислали, щоб саме я тобі це показав, бо... ти можеш це прискорити. Саме ти зможеш створити магічний купол над всією Україною, коли для цього настане час. А мене вибрали, бо я ще дитина. Я ж лише кошеня. Я ще не пройшов екзамену та не давав присягу, що не буду втручатися в події. Мене не можуть сильно покарати, а лише відсторонити, коли дізнаються, що я тут і що я тут роблю. А про те, що закінчити, чому я не розкриваю усієї загадки? Я просто в данний момент можу лише натякнути на те, що буде, але не розповідати про усе так, як воно є. Поки це не на часі. Я сам не можу це показати. Я повторюсь: я не маю права розповідати, показувати. Але я можу відкривати портал. Портал чи портали в будь-які світи. Ти можеш піти та подивитися сама, що трапиться. Я лише відкриваю портал - а далі ти сама. Сама бачиш, сама собі пояснюєш, що бачиш, сама все це розумієш та робиш свої висновки по мірі розвитку свого розуму. Ще я можу прийти за тобою туди, якщо ти не знаходиш вихід з того місця та не вертаєшся до порталу. А що означає там те побачене тобою... Дізнаєшся, коли прийде час. Або ти зазираєш туди, щоб дізнатися, або ти залишаєш все так, як воно є. І забуваєш про цю можливість просвітитися. Можливість дізнатися щось нове, яке ніколи тебе не торкнеться в звичайному житті. Та забуваєш про те, що ти могла спробувати хоча б щось змінити. Забуваєш про цю можливість. Ти сама вибираєш: дізнатися чи забути про те, що ти могла вплинути на хоча б щось.

- Або сама зазирну в це... щоб дізнатися. - І з цими словами Іванна зробила шаг вперед у свою шафу, яка перетворилася на двері в інший світ... за якими було повне руйнування.

Іванна повністю опинилася серед розбомблених будинків, диму та попелу. Несподівано дівчина почула шипіння змії. Вона з острахом подивилась собі під ноги, але там не було нічого живого, лише руїни будинків, розкидані поламані меблі та... частини тіл людей під уламками. Роздерті тіла, окровавлені, пошкоджені. Вирви від падіння снарядів. Повне сміття та сміттєзвалище колись спокійного життя. Від огиди побаченого хаосу вона відвернулася та подивилася над собою у небо: саме там і знайшла причину такого звуку, схожого на шипіння, - над її головою пролітала крилата ракета, немов змія, шипіла та залишала за собою довгий хвіст спочатку вогняний, який потім ставав білою довгою хмарою, а потім лише полосою чорного диму.