Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Посміємось разом. Будемо дружити. Якщо доля підсовує таку несподіванку, варто прийняти її з радістю, як курйоз, як дивовижний збіг «парних випадків».

Прийнявши таке рішення, я заспокоїлась. Завтра знову поїду в той двір. Але цього разу спробую дізнатися більше: як звуть батьків цієї «Вірочки», уточню ім'я жінки з білизною, роздивлюся подвір'я. Побачу, до якої межі дивних збігів може дійти природа!

Можливо, знайду телефон…




2 червня


Увечері я зійшла на зупинці тролейбуса номер 7 у спальному районі міста. Мене зустрів той самий пейзаж круглі багатоповерхівки і закуті в бетон майданчики. Молоді, посаджені щойно дерева сиротливо стирчали на залишених земельних острівцях обабіч тротуарів.

Цього разу вулицями ходило більше людей, на майданчиках матусі вигулювали у візках немовлят. Я повільно йшла тою самою стежкою, крадучись, наче злодій, до чужої квартири.

Треба завернути за ріг, щоб відкрилася зору та вчорашня оаза мого дитинства. Метрів за п'ятдесят від наміченої мети знову відчула тривожний болючий поштовх у шлунку.

А далі вже кожен крок, так само як і вчора, відлунював наростаючим болем. Все повторилося: до дерева я дісталась майже навпомацки, зігнувшись в три погибелі і хапаючи повітря ротом.

Крізь примружені вії встигла відмітити те, що лави під деревом не було, і… так само як і вчора, попри це опустилася не на голу землю, а на ту саму лаву…

Невже я її знову не помітила? Або вона з якогось дива щоразу виростає піді мною, мов гриб після дощу?

Як і вчора, кілька секунд посиділа, скрутившись бубликом, охоплена нестерпним болем, стуком у скронях і втратою зору. Потім напад минувся. І я змогла розігнутися.

Переді мною знову відкрилася зворушлива панорама цього вцілілого острівця: триповерховий будинок, палісадник з кущами бузку, дитячий майданчик, лабіринт з мотузок, на яких сушилися простирадла.

Легкий вітерець надимав їх, мов вітрила.

Довкола простирадл бігали, граючи в схованки, дітлахи. Біля під'їзду старий зелений «Запорожець» на трьох колесах і новенькі сині «Жигулі». Під перекошеним грибком за дерев'яним столом сиділи чоловіки і забивали «козла».

Мене охопив приємний спокій. Взагалі від всього подвір'я віяло спокоєм і тишею, ніби воно знаходилося всередині скляної китайської пірамідки, які нині продаються на розкладках. Якщо таку пірамідку потрусити, знизу здіймається золотий вихор або сніг. Колись я мріяла про таку іграшку. Але тоді, коли я про неї мріяла, вони не продавались. Ярику таку дивовижу батько привіз з Болгарії, куди їздив як ударник виробництва…

Діти, що бігали і ховались в лабіринті простирадл, зірвали одне на землю. Воно зісковзнуло з мотузки і осіло в пилюгу.

Хлопчик і дівчинка кинулись в бік дерева. Я теж колись любила ховатися за його товстим стовбуром. Це була та сама вчорашня дівчинка. Тільки тепер на ній була смугаста спідниця і біла кофтинка, наполовину розстібнута, висмикнута з-під паска. Розпатлані коси стрибали на її плечах. Діти сховалися за деревом. Я чула їхнє уривчасте дихання.

Зараз з дверей має вискочити та тітка, яка нагадала мені тітоньку Ніну, з посмішкою подумала я.

І вона вискочила. Вхопила простирадло, заквоктала над ним, озираючись на всі боки, голосно промовила: «Ще раз побачу вуха обірву!» і зникла в будинку. Цей номер я бачила сто разів!

Дихання за деревом стишилось, почувся сміх. Потім з-за стовбура показалася розпатлана голова:

А ви вчора щось загубили…

Я не встигла відповісти, як дівчинка майнула до під'їзду.

За дівчинкою з-за дерева вийшов хлопчик. Ми дивилися одне на одного майже так само, як вчора грали в «гляділки» з дівчинкою. Хлопчика дуже зацікавили мої джинси і кросівки він не відривав від них погляду.

Привіт, сказала я і кивнула на будинок. Ти звідси?

Ага, сказав хлопчик, з дев'ятої квартири…

В цій квартирі, що була навпроти нашої, колись жила родина Ярика. Та сама, що загинула у повному складі 13 червня тисяча дев'ятсот вісімдесятого року.

А з якого часу ти тут живеш? запитала я.

Хлопчик знизав плечима і напружився.

Не знаю…

Як тебе звуть?

За паспортом Ярослав! гордовито відповів він.

Я посміхнулася:

А ти вже маєш паспорт?

Поки що ні, відповів хлопчик. Але коли матиму, то там запишуть «Ярослав».

А-а, з-з-зрозуміло, сказала я. А твого тата як звати?

А вам навіщо? підозріло примружився хлопчик.

Наскільки пам'ятаю, той, другий, а точніше перший Ярик мріяв бути міліціонером, тому в кожному перехожому вбачав шпигуна чи бандита.

Його звати Миколою Івановичем? поставила питання руба, вже знаючи напевно, що він відповість на нього новим запитанням.

Попередня
-= 15 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар