Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Якби

Я слухала Олежка внапіввуха, зберігаючи на обличчі привітну посмішку, котра зрештою змінилася на знущально-саркастичну.

Одне слово, Олежик пропонував мені вести популярне ток-шоу з «сильними світу цього». Перспектива дійсно була цікавою: гостями студії будуть відомі діячі світового рівня. Кажучи «світового», Олежик гордовито і хитро посміхався. І в цій посмішці я вбачала істину, а не пустопорожню побрехеньку новітнього Остапа Бендера.

Олежик був людиною слова і діла.

У тебе буде повна свобода дій! говорив він. Будеш зіштовхувати їх, як більярдні кулі. На цьому місці всі, включно з інвесторами, бачать лише тебе!

І ось тут моя привітна посмішка змінилася на саркастичну.

Пацан, ти жартуєш? процідила я зі своєю звичною інтонацією, де була повна і незворотна байдужість.

Треба було б сплюнути собі під ноги, як я це робила в інституті, незважаючи на вроджену чемність і стареньку даму, що тихо куняла на іншому кінці «нашої» лавки.

Олежик спохмурнів і ніяково прокашлявся.

Не жартую, серйозно сказав він. Я все розумію. Не вважай мене нетактовним...

Тут варто зробити деяке пояснення.

Пояснення, котре розставить на майбутнє всі крапки над «і».

Отже, моя фраза, якщо записати її на папері, пролунала так: «П-п-паццан, т-ти ж-ж-жартуєш?»

Зрозуміло?!

Так, так. Я, Вероніка Вадимівна Івченко, «зірка політичної аналітики», «блискучий політичний оглядач» і таке інше, за словами моїх друзів і недругів, мала одну маленьку ваду. Одну кляту ваду, яка заважала мені рухатися далі паперового простору.

Так, я затиналася.

В принципі, в цьому не було нічого огидного чи відверто хворобливого. Як казав чоловік, в моєму затинанні була своя родзинка, деякий шарм і ще якісь додаткові «бонуси», про які кажуть, аби втішити. Хоча я давно вже не переймалась з цього приводу.

І все ж таки ніколи не могла позбутися того огидного відчуття, що мова, яку я так любила, виписуючи слова на папері, не підкорялася моєму язику. Ніби десь в гортані жив огидний колючий троль, якого я ненавиділа. В глибині душі я вважала, що багато чого в житті не відбулося саме через нього. Особливо цей троль заважав мені в найважливіші часи, коли думка, яскрава і чітко сформульована, у живому спілкуванні перетворювалася на жалюгідне белькотіння. Гадаю, саме через це я і почала непогано писати так, щоб висловлене на папері не поступалося тому, що можна вимовити вголос.

Мій начальник, головний редактор газети, людина розумна і відверта, колись так і сказав: «Ти перетворила свій найбільший мінус на найбільший плюс. Якби не твоя вада, невідомо, чи могла б так писати!»

І от сьогодні Олежик наступив на мій «мозоль» обома ногами, взутими в туфлі від Армані. І мені страшенно закортіло плюнути на їхні лискучі носаки.

Попри це я продовжувала сидіти, слухаючи його умовляння.

Ти не думай, що покликав тебе, щоб знущатись, казав він, ти ж знаєш, як я тебе люблю! Тому вислухай уважно. Ось тут, він розгорнув якийсь папірець, адреса кращого лікаря, якого мені порадили не останні в цій країні люди. Самі в нього лікувались! Кілька сеансів і ти наша! Тільки не заперечуй. Оплату лікування канал бере на себе, скільки б воно не коштувало! Я тебе дуже прошу, мала... Ну?

Чим він вирізнявся з-поміж усіх інших моїх знайомих, так це тою дитинною емоційністю, котра якимось дивом лишилася в цьому великому тілі, впакованому за останнім писком моди. Він ледь не плакав. І я припинила посміхатися.

Розумієш, Олежку («Р-р-розззумієш, О-о-олежжжку»), сказала я, за всі ці роки я не раз намагалася вилікуватися. І сьогоднішній результат остаточний і найкращий, якого можна було досягти. Це правда. Більше я не погоджусь на жодні експерименти. Облиш...

Він ніяково засопів. Розв'язав краватку, зняв її і сунув собі в кишеню, поклав свою велику долоню на мою.

Слухай, мала, надія вмирає останньою. Не хочу лізти тобі в душу, але мені завжди не давало спокою запитання: звідки це у тебе? Ти була найкращою на курсі. Але це я знаю лише тому, що згадай-но! скільки чудових годин ми провели ось на цій лаві, скільки було між нами сказано. І ти чудово розмовляла, коли тебе не чули викладачі! Ніколи тобі не говорив, але у мене ще тоді стискалося серце від того, що ти не можеш показати себе у всій красі. Завжди ховалася у свою халабуду, наче равлик...

Не розчулюй мене, старий, сказала я.

Зависла пауза.

Вона висіла в повітрі нерухомо, як і саме повітря.

Я відвела погляд.

Не хотіла, щоб Олег бачив, як він згасає. Відволікла себе видовищем старечих рук, що кришили шматок булки голубам.

Попередня
-= 2 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.

Останній коментар

Боодана 28.09.2021

Книга просто чудова! Чекала нового дня,
щоб продовжити читати історію☺️


anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар