Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Якби

Я не помітила, як стара дістала з кишені окраєць булки і кришила її собі під ноги, спостерігаючи за ледачими тлустими птахами. Її обличчя було сховане за широкими крисами капелюха. Бачила лише пальці, що колупали булку. Білі крихти сипалися з неї, мов сніг…

Олежка допитливо глядів на мене.

Ну, добре, сказала я. Якщо ти мучився стільки років, варто задовольнити твою цікавість. Власне, це ціла історія.

Чесно кажучи, нічого такого мені згадувати не хотілось. Але, якщо вже сказав «а», треба дійти до кінця алфавіту.

Знаєш, у життя немає способу «якби», подумавши, продовжувала я. Але скажу відверто, якби не ця моя вада, моє життя склалося б інакше.

Що ти маєш на увазі?

Поясню. Тільки коротко. Мені було дев'ять років, коли на мене напав якийсь збоченець. Мені вдалося втекти. Але на якийсь час я взагалі втратила мову. Тобто те, що ти чуєш зараз, неабиякий прогрес! А тоді кожне слово я вимовляла по п'ятнадцять хвилин. Хто це мав вислуховувати?! А от якби він мене не налякав, я б змогла розповісти матері про витівки її найкращої подруги, через яку батьки того ж літа й розлучилися. Якби вони не розлучилися, мати не померла б так рано від пиятики. І ми б не жили в злиднях. Я б ходила до нормальної школи, як всі діти. А не боролася за життя в ідіотському інтернаті для дітей із психічними вадами. Певно, можна додати, що якби не той день літа тисяча дев'ятсот вісімдесятого, то зараз я б... не відмовилася від твоєї королівської пропозиції, пане генеральний директоре!

Я розсміялася.

Олежик дістав з кишені краватку і витер нею червоне мокре чоло.

Ось воно як... промимрив він.

Саме так, весело кивнула я. Не думай, ніби я вередую. Я просто знаю, що краще вже не буде. Лікарі зробили все можливе. І, в принципі, мене це влаштовує. Життя вдалося, старий! Не переживай за мене! І дякую.

Ну, гаразд, сказав Олег. Але все ж таки дуже прошу: подумай. Я лишу тобі цю адресу. Повторюю, оплата лікування за каналом в будь-якому випадку. Давай поговоримо про це через місяць. Ми будемо чекати. Час є. Можеш мені пообіцяти, що хоча б скористаєшся цією нагодою?

Не знаю... чесно сказала я.

А я знаю! посміхнувся він, підводячись з лави. Я знаю, що тобі варто спробувати. Хоча б заради нашої дружби. Ти потрібна! Знаєш, нещодавно я почув такий вислів: «Коли блазні вдають із себе розумників, а розумники блазнів кому нести істину?» Усєкла, маленька? Ти потрібна. Щоб нести істину. Тобі вірять. Ти не повинна здаватися.

Він чмокнув мене в чоло, розкланявся і побіг до авто, котре чекало на нього на узбіччі.

Відверто кажучи, остання фраза зачепила мене за живе.

Клятий троль! Я ледь не вкусила себе за язик.

Втупилася поглядом в руки старої, з яких сипався сніг.

Намагалася сконцентруватися на них і на зграї голубів, яких набралося, певно, з півсотні. Ціле море.

Топчуть одне одного, хапають їжу…


…Все, що вона сказала Олегові, було правдою і неправдою водночас. Правдою тому що так воно і було, а неправдою тому що все минулося і будь-які спомини не мали жодного сенсу, крім деструктивного.

Ніка міцно стисла зуби, спостерігаючи за голубами. Це бурхливе живе море, з якого виринали окаті верткі голівки з роззявленими дзьобиками, нагадало інтернат, в якому вона перебувала до сьомого класу. Сіра маса, заклопотана лише одним: вирвати свій шматок, затоптуючи інших.

Але в цій стихії вона таки навчилася боронитися і до того ж, маючи інтернатівський досвід, в разі чого ніколи не лізла до кишені за кулаками. Вони у неї завжди були стиснуті і напоготові. Якби ще тоді знати, що ними часом так просто вирішити питання, скористалася б цим набагато раніше.

Можливо, одразу після того літа, тисяча дев'ятсот вісімдесятого, коли першого вересня пішла до школи в третій клас.

Школа знаходилася поблизу їхнього нового помешкання (тоді батьки вже розлучилися) і вважалася «бандитською», адже туди здебільшого ходили діти зі «Скотохатки» особливого одноповерхового району, де, як подейкували, жила «верхівка» місцевого криміналітету.

Вранці вона надягла білі гольфи і білий фартушок. На голову начепила два ненависні й завеликі капронові банти. Все було, як у інших.

Молода вчителька (зараз вона б одразу розкусила її, помітивши брудні нігті і порепані п'яти, що нависали над задниками босоніжок) завела їх до класу і викликала по черзі, попросивши голосно називати свої імена і прізвища.

Ніка розхвилювалась. Адже за день-два перед тим, заспокоюючи її, мати запевнила, що на перших порах її не викликатимуть, вона домовилась про це з самим директором!

Попередня
-= 3 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.

Останній коментар

Боодана 28.09.2021

Книга просто чудова! Чекала нового дня,
щоб продовжити читати історію☺️


anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар