Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Але коли черга дійшла до Ніки, вчителька змусила її підвестися. З того часу, до речі, у неї досі залишалась ненависть до будь-яких черг.

Вона підвелася.

Ну? сказала вчителька.

Вона спробувала щось вимовити.

Вийшло якесь незрозуміле мукання.

Ну? повторила вчителька.

Певно, вона була не в курсі того, про що мати домовлялася з директором школи. І чи домовлялась взагалі?

Від жаху її язик розрісся в роті до неймовірних розмірів, хотілося просто виштовхнути його звідти з бодай одним словом.

Але, крім мукання, знову нічого не вийшло!

Діти зареготали. Сміх стояв такий, що, здавалося, від нього ось-ось розлетиться віконне скло. Найгіршим було те, що разом із дітьми сміялась і вчителька…

Вдосталь насміявшись, вона постукала по столі указкою і дозволила сісти. І Ніка сіла. І уявила, як стілець її парти перетворюється на візок «американських гірок» і мчить звідси в підземелля, у прірву, темряву, з якої тепер їй доведеться дивитися на свято життя з його білими бантами, гольфами, червоними піонами і пустотливими веселощами, де для неї немає вже місця.

Через тиждень чи два її відправили до спеціалізованого закладу, де з такими, як вона, займалися логопед и психолог. Хоча «займалися» голосно сказано.

Так, забавлялися, змушуючи по сто разів вимовляти слово «параход» і скоромовку про «бика, який був тупогуб».

Але, певно, «тупогубий бичок» поволі зробив свою справу, і після сьомого класу вона пішла в «нормальну», хоча й ту саму школу на «Скотохатці». Повернулася в той самий клас. І, звісно, не з ким там так і не потоваришувала не могла забути того веселого реготу. Хоча розуміла: діти не винні…


Винним був Той Чоловік.

Часом їй снився той самий сон: вона сидить під деревом на лаві і чекає, доки з будинку вийде родина Ярика. У неї чудовий настрій, адже їй дозволили їхати з сусідами на дачу.

Вона бовтає ногами, гризе яблуко і помічає, як через арку у двір заходить високий чоловік з довгим сивим волоссям, зібраним в «хвостик». На його голові, незважаючи на спеку, «ковбойський» капелюх з широкими крисами. Обличчя сховане в тіні, але воно здається красивим, загадковим і нетутешнім.

Він сідає поруч.

Його губи ворушаться.

Світлі, як вода, очі такі прозорі, що вона бачить переплетіння червоних і синіх судин всередині його потилиці.

Його голос заворожує.

Він говорить щось незрозуміле, якоюсь пташиною мовою з присвистом і горловим клекотом.

Але вона все розуміє. І йде за ним, мов за чарівною сопілкою.

Якби не він…

Якби не він, вона б сіла в те авто з Яриком і його батьками.

І розбилася б разом із ними!

Адже саме того ранку всі вони загинули в автокатастрофі, так і не доїхавши до дачі…


…Голуби крутяться вже довкола й моїх ніг. Я б з задоволенням хвицьнула нахаб ногою! Але не можу стара жінка несамовито кришить і кришить булку. Вона мене б не зрозуміла.

Все.

Зараз я встану і піду. Струсивши з себе всю цю давню луску. Ще п'ять хвилин, і я буду в нормі.

Взагалі-то нема чого переживати. Дякувати Богу, мої руки ще не схожі на ті, що кришать булку. У мене купа часу. Я подумаю над чудовою пропозицією старого друга. Як він сказав? «Коли блазні вдають з себе розумників, а розумники блазнів кому нести істину…» Теж мені, знайшов «промінь світла в темному царстві»!

Ви не любите голубів.

Голос пролунав несподівано.

Перепрошую?..

Ви не любите голубів… з упевненою інтонацією повторила стара.

Я знизала плечима. Що їй відповісти? У мене зовсім немає бажання розмовляти. Хоча я поважаю стареньких. Розумію, що годування голубів чи не єдина втіха, ще не відібрана у них часом. Я могла чемно відповісти, що обожнюю голубів, люблю їх, мов рідних, що готова віддати за них життя, що сама готова стати одним із них, аби поклювати ті крихти. А потім швидесенько підвестися і піти, поки стара не зачепила мене на інший гачок. Адже любов до голубів лише «пробна куля» для продовження розмови.

Старенька серйозно дивилася на мене з-під крис свого смішного капелюха. А я зі спазмом в серці позирала на її руки, на білий плетений комірець, на шию, схожу на коричневий стовбур старого дерева.

Брехня, що світ належить молодим! Це лише так здається перші тридцять років, доки ти летиш згори вниз, мов на авто, і нічого не встигаєш, бо немає коли натиснути на гальма. Летиш, в принципі, назустріч своїй старості.

Старість це «два в одному»: можна бути дитиною і дорослим водночас. Однією ногою стояти в колисці, іншою самі знаєте де…

І збирати довкола себе птахів і звірів.

Попередня
-= 4 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар