Слава ЗСУ!

Це було те саме відчуття, яке Ніка пережила сьогодні вночі! Так от звідки воно починається з несвідомого дитинства. Коли ти ще не можеш дати назви своєму дару.

Ось чому вона завжди думала, що робить щось не те і не так, як усі, і через це мусить соромитись і стримувати себе. Адже мало хто з мешканців двору чи навіть усього міста міг знепритомніти від любові. Не конкретно до когось, а ось так, впускаючи в себе землю, траву, повітря і зливаючись з усім цим, мов земля, трава, повітря. Це відчуття було настільки сильним і прекрасним, що вона хотіла роздати його іншим!

Всім. Найницішим аби вони підвелися, найжорстокішим аби вони стали воском, бридким аби вони засвітилися зсередини, втомленим аби вони відпочили, хворим аби вони видужали. Її, ніби спиця, наскрізь пронизувала незбагненна любов до всього, на що падав погляд.

Могла годинами стояти, втупившись поглядом в якусь кольорову пляму на стіні, що потрапила під промінь сонця, або, задерши голову, застигнути під деревом і розглядати кору, мандрувати усіма її звивинами і борознами, уявляючи, що це шляхи в інші світи.

Вода і вогонь говорили до неї, скалка від розбитої пляшки світилася, мов діамант, а візерунки на старому килимі, що висів над ліжком, моделювали казкове майбутнє. Але так було лише у дитинстві. І все це називалось любов…

…Все, про що я говорила до нього цієї ночі, падало на такий благодатний грунт, що могла б говорити і мовою ацтеків він усе одно зрозумів би.

Суть і сенс того, що називається любов'ю, чітко постали переді мною, мов записані в якусь вищу книгу, з такою ясністю і простотою, що я задихалася від глибинного пізнання і від цієї чіткої і зрозумілої простоти.

Любов не знає сумнівів, вагань, напівтонів, розрахунків. А присутність хоча б одного з цих чинників ставить її під сумнів. Єдине, що йде з нею в парі, страх смерті…

Мені ще треба було пізнати суть смерті і слави. Не важливо, хто чи що дасть мені ці знання, відчувала, що, відкривши любов, піду далі. Тим більше що саме любов була «ключиком» до всього іншого. Пізнавши суть любові пізнаєш, що таке Бог. Пізнавши суть любові пізнаєш музику і слово, зрозумієш мистецтво, без якого людина перетворюється на маленький сірник, що горить лише одну мить. І зникає безіменним.

Невже я знала це раніше?

Невже та дівчинка знає це зараз? Адже звідки, з яких глибин я вирила всі ці думки? Любов виявилася лише каталізатором того, що я знала підсвідомо і про що свідомо забула.

Суть смерті і слави… Смерті, як рідної сестри любові, адже страх втрати надходить лише тоді, коли маєш, що втрачати.

Слави, як бажання жити вічно, або краще сказати залишити бодай мізерний штрих на землі. І в жодному разі не треба плутати це з марнославством.

Стоп, стоп, стоп, подумки зверталася я до тих невідомих сил, що заволоділи мною, дайте ще трохи часу в цій «лазівці» і я збагну все, що не встигла за роки своєї дорослості. Про що забула в метушні і гонитві за тимчасовим…

Вкотре я відчувала, що голова моя розколюється. Тяжко було від того, що залишила Івана. Але повернутися не могла. Тоді все піде не так!

Скажімо, дівчинка того нещасливого дня сяде в авто і загине разом зі своїм другом та його родиною. Адже це життя, що тривало ТУТ, було її життям. Її, а не моїм. І я не могла забрати його собі! Інтуїтивно я розуміла, що перебувати в одному місці одразу в двох іпостасях неможливо хтось один має зникнути. Мені просто ненадовго випав щасливий квиток, який маю використати з максимальною користю і якнайшвидше. Решта потім. Думаючи про це, я заспокоїлась.

Неподалік якась дівчина гірко плакала в оточенні подруг, поруч троє хлопців розпивали пиво «Жигулівське», ховаючись за відкинутими кришками пластикових портфелів-«дипломатів».

От було б кумедно, якби серед них був Мирослав, подумала я.

Юний, дев'ятнадцятирічний, можливо, навіть прищавий Мирослав, якому я запросто можу зробити зауваження суворим голосом «дорослої цьоці»: «Юначе, розпивати алкогольні напої в громадських місцях заборонено!»

А, власне, чому кумедно?!

Цілком реально!

Я весь час забувала про курйозність свого становища. Про те, що можу робити все, що завгодно, вдаватися до будь-яких містифікацій. Емоційна гойдалка кидала мене з боку на бік. Я ледь не заплескала в долоні: точно! Доки є час, вдамся ще до однієї пригоди. Зрештою, не можна втрачати таку можливість!

Отже, спочатку згадаймо, на якому курсі може вчитись мій майбутній чоловік. Він казав, що в тому році закінчував другий. Точно: другий курс філософського факультету. Вони ж з Томочкою неабиякі філософи! Навіть зараз не можуть обійтися без розлогих дебатів.