Слава ЗСУ!

— Ти хочеш стати нашою донькою? Яке ж то щастя нам на старість! Стали вони жити втрьох. Старі не могли натішитись своєю донькою: така вона була роботяща, добра й лагідна. Дбала про батька і матір, замітала хату, прала білизну, ходила в ліс по дрова. Якось звернулася вона до старого з такими словами:

— Тату, купіть мені ниток. Я хочу ткати полотно.

— Гаразд, доню. Зроблю все, що ти просиш. Старий продав на базарі дрова й купив ниток.

Дівчина перенесла із сіней до комори ткацький верстат, припалий порохом, і затулила його ширмою.

— Тільки про одне я вас прошу,—сказала вона. — Хоч би що сталося — сюди, коли я працюватиму, не заглядайте.

Будь спокійна, не заглядатимемо.

Дівчина зачинилася в коморі й узялася до ткання. Звідти долинав розмірений перестук: «Та-тах, та-тах! Та-тах, та-тах! Та-тах, та-тах!»

Видно, вміє ткати.

Еге ж, вона до всякої роботи зугарна.

Сидячи біля вогнища, старий і стара захоплено слухали, як стукотить верстат.

Два дні — від рання до смерку — забувши про їжу, дівчина ткала полотно. Увечері третього дня вона нарешті вийшла з комори.

— Тату й мамо, ось що я виткала!

Старий і стара взяли в руки біле як сніг полотно.

— Яке гарне!

Дивлячись на їхні радісні обличчя, дівчина сказала:

— Будь ласка, продайте його і ще купіть мені ниток.

Наступного дня старий здибався в місті з вельможею і, показавши йому свій крам, боязко спитав:

— Пане, вам не треба такого полотна?

— Чудове полотно, я беру його,— відповів вельможа й відрахував стільки грошей, що старий аж рота роззявив із подиву.

Накупивши ниток і подарунків, старий подався додому. Того вечора в хаті панувала радість, на столі з'явилися смачні наїдки. Вранці дівчина знову зачинилася в коморі, а через три дні показала старим виткане полотно — ще біліше, ще гарніше, ніж попереднє. Старий продав його в місті вельможі за дуже великі гроші.

— Добру дівчину послала нам доля, заживемо тепер, як люди!

— Правду кажеш, старий! Такої ткалі світ іще не бачив. Як мені хочеться зазирнути в комору, де вона працює!

— Не роби цього, стара! Хіба ж ти забула, як вона просила, щоб ми туди не заглядали й не ходили!

— Та я тільки оком кину,— сказала стара і, зиркнула крізь щілину між паперовими перегородками в комору, ойкнула. За верстатом стояла журавка і, вимахуючи крилами, ткала податно. Висмикувала дзьобом із крил пір'я й переплітала його з нитками.

— Старий, а йди-но сюди!..

Старий прибіг до старої зляканий — такий незвичайний був у неї голос.

— Он як! Так то журавка! — мовив він, глянувши в щілину.

Того вечора дівчина винесла з комори біле-білісіньке, твжке-тонісіньке полотно, поклала його перед господарями і, низько їм уклонившись, сказала:

— Тату й мамо, я довго жила у вашій хаті. Я — та сама журавка, яку ви, тату, врятували того димового дня. Та ви побачили мене в моїй справжній подобі, і я не можу більше бути людиною. Бажаю вам щастя. Прощавайте!

І дівчина вмить перетворилася у журавку, вибігла надвір і знялася в небо.

— Кру-кру-кру! — закурликала вона і, покружлявши над хатою, полетіла світ за очі.

Мандри Котаро

Давно колись у невеликому селі біля моря жив собі неслухняний хлопець на ім'я Котаро, який пускав повз вуха все, що йому радили мати й односельці.

По смерті матері Котаро так знахабнів, що всі люди його зненавиділи й обминали десятою дорогою. Залишатися в рідному селі було нестерпно, і хлопець надумав стати Момотаро, про якого змалечку наслухався, і зажити в розкошах.

Отож спродав він хату з усім майном, купив собі човна і, набравши харчів, вирушив на ньому в море.

На відміну від Момотаро, він не прихопив із собою ні собаки, ні фазана, а плив сам-один. Всюди, куди сягало око, були тільки небо й море, і Котаро незабаром охопив страх.

Десь через місяць над хвилями показався острівець. Невимовно зрадівши, Котаро підплив до нього й зійшов на берег.

«Чи є тут чудовиська? І де лежать скарби?» — думав він, заглядаючи у всі закутки, але нічогісінько не знаходив. Острівець здавався безлюдним.

Та раптом у траві Котаро помітив щось схоже на іграшковий замок. Нахилив голову, придивився — навколо нього метушилося безліч малесеньких, як мурашки, створінь.

Котаро нарешті здогадався, що потрапив на острів Карликів, які саме билися між собою. Вояки з кісками, в маленьких, як рисинки, шоломах, верхи на конях завбільшки з квасолину розмахували мечами і пищали, мов комарі.

Котаро зареготав, схопив пальцями одного вершника — видно, полководця — разом із конем і поставив на долоню. Роздивився його і, вирішивши взяти собі на згадку, засунув у коробочку, а решту війська заходився душити. Карлики кидалися йому на ноги і завдавали дошкульних, як уколи голкою, ударів мечами.