Слава ЗСУ!

Врешті-решт Котаро побачив, що на цьому острівці немає якихось дорогоцінних скарбів, і вирішив перебратися на інший. Сів на човен і через кілька днів підплив до другого острівця.

Але й тут Котаро не побачив ні людей, ні їхніх осель.

Він уже втратив надію і присів відпочити на пагорбі. Аж раптом до нього підскочила й зупинилась якась тварина, схожа на гнідого коня. Хлопець відразу зміркував, що кінь перенесе його на той кінець острова, і стрибнув йому на спину. В ту ж мить кінь полетів мов куля, а Котаро в обличчя боляче хльоснув вітер.

На березі якоїсь річки кінь хвилину постояв, а тоді побрався вгору схилом, що заріс деревами з товстими стовбурами. Котаро тремтів — так боявся впасти.

Аж тут хтось зняв його з коня.

«Що зі мною буде?» — подумав Котаро.

В ту ж мить пролунав гучний голос:

— Ха-ха-ха! На блосі сидить якась дивовижна істота!

Тоді Котаро здогадався, що потрапив у Країну Велетнів, що їхав верхи на блосі, а вона повзла по нозі одного з них.

«Тільки б не розчавили мене пальцями!» — подумав переляканий хлопець.

Велетень поставив Котаро на долоню, забіг у високу, мов гора Фудзі, хату й гукнув:

— Мамо, я спіймав комашку, схожу на людину!

«Якщо в них дитина така здоровенна, то яка ж її мати?» — здивувався Котаро і глянув угору. Хтось крутив велике, наче млинове, колесо і пряв нитку, але всього його не було видно.

— Поклади її в мішечок, щоб не втекла! — порадила мати.

«Оце попав у халепу!» — стурбовано подумав Котаро і почав шукати в мішечку дірочку, щоб урятуватися.

На щастя, у шві була тріщина, і Котаро, радий-радісінький, вискочив з мішечка.

Тікав він щодуху протягом кількох годин, поки нарешті зупинився перепочити під безлюдним, як йому здалося, пагорбом.

— Я думав, він дременув, а виявляється, сидить біля хати! — промовив той самий велетень і засунув Котаро в коробку завбільшки з комору.

«Яка жахлива кара спіткала мене за те, що не слухався матері! Навіть жити не хочеться»,— подумав хлопець і гірко заплакав, а тоді відкрив коробочку з карликом — мовляв, погомоню з ним і трохи смуток розвію.

Та дивна річ — карлик був мертвий.

«Видно, навіть карлики не можуть знести ганьби і відбирають собі життя. А я, дурний, терплю такий сором!» — дорікнув собі Котаро і знову розпачливо захлипав.

Через якийсь час його вийняли з коробочки й поставили на величезну долоню. Він прислухався, чує — його продають хазяїнові балагана.

Після того Котаро возили вулицями галасливого міста й за невеликі гроші показували людям.

— Дивіться, дивіться на хлопчика, який не слухався мами і через те став отакий маленький! — від ранку до вечора кричав хазяїн балагана.

Озеро Залиш

Давно колись в одному великому озері була сила-силенна коропів та карасів, а тому на його березі завжди сиділи рибалки.

Та от дивна річ: коли ввечері вони збиралися додому, звідкілясь лунав голос:

— Залиш! Залиш!

Голос наганяв на рибалок такого страху, що вони залишали снасті та улов і тікали додому. Ось чому люди назвали це озеро Залиш.

Якось чоловік на ймення Міцудзаемон, вирушаючи на рибалку, сказав:

— Хоч би скільки мені кричали: «Залиш!» — я не послухаюсь! Цілісінький день не клювало; лиш надвечір Міцудзаемону пощастило витягти кілька рибин.

«Ну, тепер час і додому»,— подумав він і підняв кошичок з рибою. Аж тут, наче з-під землі, пролунало:

— Залиш! Залиш!

— А чого це я маю залишати рибу, якої сам наловив? — вигукнув Міцудзаемон.

По дорозі додому він зустрів вродливу молодицю.

— Пробачте, ви не продали б мені трохи риби? — спитала вона.

— Не можу. Хочу вернутися додому з гостинцем,— непривітно відповів Міцудзаемон.

Обличчя в молодиці посуворішало.

— Тож не продасте? — знову спитала вона.

— Не продам! — відповів Міцудзаемон і подався додому.

— Гей, жінко, подивись-но на мій улов! — похвалився він і помахав кошичком.— А знаєш, я оце зустрів якусь сердиту молодицю.

— Яку? — спитала жінка.

— Кажу ж тобі — сердиту. Вимагала, щоб я продав їй риби.

— Може, таку? — Жінка повернулася до нього обличчям і вигукнула: — Залиш!

То була молодиця, з якою він недавно здибався.

— Ой, це ти? Міцудзаемон упав непритомний.

Через якийсь час він прийшов до тями і побачив, що він не вдома, а в лісі, глухому й темнющому. Снастей і риби мовби й не було.

Помста мавпі за рачиху

Давно це було.

Одного дня вийшли мавпа та рачиха погуляти. Коли це бачать — в придорожній траві рисовий колобок котиться.