Слава ЗСУ!

— Колобок мій! Колобок мій! —закричала рачиха. Заздрісна мавпа процідила крізь зуби:

— Пощастило тобі, рачихо! Проте сподіваюсь, і я знайду щось смачненьке.

І відразу заходилася шукати. Але знайшла лише зернятко хурми. А тому все думала, як би випросити в рачихи колобок.

— Рачихо! Скажи мені, що ти робитимеш із цим колобком?

— Що робитиму? Віднесу додому!

— Та він гнилий!

— Зовсім він не гнилий! — буркнула рачиха.

— Ой, як смердить! Викинь його, я дам тобі зернятко хурми. Рачиха послухалася мавпу: викинула колобок, а натомість одержала зернятко хурми. Тим часом мавпа схопила колобок і вмить проковтнула.

— Який смачний колобок! А ти, дурна рачиха, викинула його! — сказала вона й пострибала геть.

Ледве стримуючи гнів, рачиха поповзла в сад і закопала зернятко хурми в землю.

— Рости швидше, а то клішнею переріжу! — примовляла рачиха, поливаючи щодня водою зелений паросток, який невдовзі перетворився у велике дерево.

— Обростай швидше плодами, а то коріння переріжу! — примовляла рачиха і так само часто поливала дерево водою.

Незабаром воно вкрилося великими червоними плодами.

— Нарешті хурма таки вродила! — тішилася рачиха, дряпаючись на дерево.

А тим часом де не взялася мавпа,та й каже:

— Хочеш, рачихо, я полізу на дерево замість тебе?

Рачиха погодилася, і за мить мавпа вже була між гілками.

— Мавпо, кидай швидше хурму! — гукнула рачиха.

Але мавпа ніби й не чула — знай зривала червоні плоди й уминала.

— Ох, яка ти хитрюща! — гнівно вигукнула рачиха й замахнулася на мавпу клішнею.

— Як уже тобі так кортить, то на тобі, їж! — вигукнула мавпа й, зірвавши зелену хурму, шпурнула її вниз.

Твердий плід улучив рачисі в спину і розчавив її. А в рачихи були маленькі раченята.

— Мавпа вбила нашу маму! — заголосили вони, розмахуючи клішнями.

— Яка жорстока мавпа!

— Треба її провчити!

— Відплатимо їй утрьох! — вирішили бджола, жолудь і ступка, що були свідками страшного видовища, і поховалися в мавпячій хатині.

Настав вечір. Мавпа повернулася додому з гілкою, обвішаною плодами хурми.

— Як чудово я придумала! Та дурна рачиха ніколи вже не вилізе на дерево! Всі червоні плоди будуть мої! — сказала сама до себе мавпа й, мугикаючи, всілася біля вогнища.

Та саме цієї миті жолудь, який заховався в попіл, тріснув, і шматок його влучив мавпі в ніс.

— Ой, болить!.. Ой, болить!..

Мавпа помчала на кухню й сунула голову в глек із водою. А бджола як укусить її в хвіст!

— Ой, болить!.. Ой, болить!..

Мавпа схопилася лапами за віс і за хвіст та й кинулася надвір. Але в дверях її підстерігала ступка. Бах! Ступка луснула мавпу по голові.

— Ой-ой-ой! — зойкнула мавпа й, закотивши під лоба очі, сконала

Про батька і вірного сина

Давно колись жив собі син, дуже вірний своєму батькові.

Та з діда-прадіда був у тій стороні звичай відносити в гори й залишати там батька або матір, коли їм сповниться шістдесят років. За недотримання того звичаю місцевий вельможа жорстоко карав.

І от настав час і цьому синові нести батька в гори, бо сповнилося йому шістдесят.

— Тату, простіть мене! — благав крізь сльози син, вирушаючи в дорогу з батьком на спині.

Довелося йти крізь темний ліс і бамбукові зарості.

Син помітив, що батько раз у раз ламає гілки з дерев, і захвилювався:

— Тату, навіщо ви це робите?

— Щоб ти дорогу назад знайшов і щасливо повернувся додому. «Який жорстокий звичай! Як же мені покинути такого доброго батька?» — подумав син і знов заплайав.

— Не плач, сину, не плач! Мені теж довелося віднести твого діда у гори. Не докоряй собі, ти ні в чому не винен. Це вельможа підтримує такий поганий звичай.

Син засмутився іще більше, а потім сказав:

— А чому це я повинен лишати вас, тату, в горах? Я нізащо цього не зроблю, навіть якщо мене чекає найстрашніша кара.

Як сказав, так і зробив: повернувся додому разом із батьком. А щоб люди не знали, заховав його у погребі за хатою і потай носив йому їсти.

Одного разу вельможа звелів своїм підлеглим сплести з попелу мотузку. Та хоч як люди сушили собі тим голови, нічого не могли придумати. Добрий син теж не знав, що робити, і звернувся за порадою до батька.

— Це ж так простої — відповів той.— Спочатку треба сплести мотузку, а потім покласти на дошку і спалити.

Син вчинив так, як сказав батько, і приніс вельможі мотузку з попелу.

— О, чудово придумано! — похвалив вельможа.

Іншого разу вельможа передав хлопцеві гладко обстругану палицю і звелів визначити, з якого боку був корінь.