Слава ЗСУ!

Хлопець думав-гадав, у розумних людей розпитував, та все марно. Воді звернувся за порадою до батька.

— Це ж так просто! — відповів батько.— Кинь палицю у воду, і там, де вона зануриться глибше, буде корінь.

Син поспішив до вельможі, а той питає його:

— Ну як, здогадався?

— Здогадався. Треба кинути палицю у воду, і там, де вона зануриться глибше, буде корінь.

— Правильно. Ти розумний хлопець. Наостанок дам тобі ще одне завдання,— сказав вельможац-і велів зробити барабан, який гудів би сам по собі.

«Ох і важке завдання!» — подумав хлопець і подався до батька.

— Це ж так просто! — відповів батько.— Принеси з лісу бджолиний рій і купи у кушніра дві шкури.

Син зробив так, як звелів батько приніс з лісу бджолиний рій і купив у кушніра дві. шкури. Батько зшив барабан і впустив усередину бджіл. Від легенького дотику пальцями бджоли починали гудіти, а разом з ними й барабан.

Зраділий хлопець поніс барабан вельможі.

— Вельможний пане, я зробив барабан, що гуде сам по собі.

— Ану покажи!

— Вельможа взяв у руки цей інструмент — бджоли загули, а разом з ними і барабан.

— Чудово придумано! щ похвалив вельможа.— А тепер проси будь-яку винагороду. Тільки спочатку скажи, як ти додумався розв'язати такі складні завдання.

— Мене навчив цього старий батько, що переховується у погребі,— щиро признався хлопець.

— Невже старі люди такі розумні? — здивувався вельможа.— Коли так, то віднині я не вимагатиму, щоб їх відносили помирати в гори.

Кажуть, що той син повернувся додому із щедрими подарунками.

Садівник-чарівник

Давно колись жили собі дід та баба.

Одного дня вирішив дід риби наловити. Як намислив, так і зробив: пішов на річку та й закинув вершу.

Побачив його сусід. «Хіба я гірший,— подумав,— піду й собі риби наловлю»,— і закинув вершу недалеко від дідової. Але марно клопотався — витрусив уранці з верші тільки ломаку.

Розгнівався сусід та й забрав собі улов з дідової верші, а туди сунув ломаку і пішов додому.

А дід і собі вирішив глянути, що ж у вершу потрапило. Прийшов до річки, дивиться — аж у верші ломака стирчить.

«Не біда, що риби не вловив,— заспокоював себе дід.— Зате ломака буде. Висушу її, порубаю на дрівця».

Забрав дід ломаку і поклав сушити на осонні.

Минуло кілька днів.

— Мабуть, ломака вже висохла, треба її порубати,— сказав дід, розмахнувся сокирою, цюкнув — і вмить з-під неї вродився білий песик. Дід назвав його Білявчиком.

Білявчик виростав як на дріжджах: з'їв мисочку рису — і відразу виріс завбільшки з мисочку, з'їв миску рису — виріс заввишки з миску, ум'яв казанок рису — зробився великим собакою.

І от якось каже він дідові:

— Дідусю, осідлай мене.

— Та що ти! Навіщо тебе сідлати?

— Не розпитуй, а мерщій сідлай. І мішок не забудь прихопити.

— Навіщо той мішок?

— Не питай, а мерщій бери.

Взяв дід мішок, а Білявчик знову:

— Дідусю, не забудь узяти сапу.

— Та що ти! Тобі й так важко буде!

— Не питай, а мерщій бери!

Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори. Зупинився Білявчик у горах і каже:

— Дідусю, вигреби отут ямку.

Дід розмахнувся сапою і взявся гребти. Гріб-гріб — аж раптом у ямці забряжчали дукати і срібняки.

— Дідусю, згрібай монети в мішок і завдавай мені на спину.

— Отакої! Я тобі й хребта переламаю.

— Не журися, а мерщій завдавай на спину.

Вернувся дід додому, розв'язав мішок, тішиться. Візьме жменю срібняків і висипле, а вони дінь-дінь, дзінь-дзінь.

Почула той дзенькіт сусідка. Зайшла в дідову хату та й каже:

— Чи не знайдеться у вас жарини, бо в мене вогонь у печі погас? Ой, та де ви стільки срібняків дістали?

Дід розповів сусідці про свою пригоду, а та відразу попросила позичити їй Білявчика.

Хоча собака нічого не сказав, сусіди — старий і стара — осідлали його, взяли мішок і сапу, самі зверху повсідалися та й ну його підганяти.

Бідолашний собака знехотя поплентав стежкою.

У горах він раптом спинився як укопаний. Старий і стара зіскочили, закричали: «Тут, напевно, заховано скарб!» — й заходилися орудувати сапою. Копали-копали й нарешті докопалися... З ями валом посунули вужі, ропухи, стоноги.

— От поганець! Так обдурив нас!

Сусід розмахнувся сапою і вдарив собаку, той покотився і спустив дух. Старий і стара закопали Білявчика в землю, встромили зверху вербову лозинку і мерщій додому.

Дізнавшись про таке лихо, дід зі сльозами на очах подався в гори. Хоч була зима, за одну ніч на могилі Білявчика виросла верба. На ній шелестіло листя.