Слава ЗСУ!

На згадку про собаку дід зрубав вербу і зробив із неї ступку. Тільки почне рис товкти, як із ступки вискакують то дукати, то срібняки.

Ступка тук-тук.

Дукати дзень-дзень.

Навідалась якось до них сусідка, побачила таке диво, аж рота роззявила.

І цього разу не втерпіла вона, випросила ступку й заходилась товкти рис. Товче-товче й приказує:

— Сипся, срібло, сипся, злото!

Та марно — зі ступки не те що срібло-злото, а навіть мідяки не посипалися.

Старий і стара розлютилися та й спалили ступку.

Дід та баба гірко заплакали, коли дізналися, що сусіди накоїли.

А тоді дід і каже:

— То ж була одна-однісінька згадка про Білявчика. Піду та хоч попіл зберу.

Вже ніс дід той попіл додому, як раптом знявся вітер...

Прошумів-просвистів вітер, дінь-дінь, дзінь-дзінь, розвіяв трохи попелу, й на сухих деревах розпустився цвіт: на сливах — сливовий, на вишнях — вишневий, на персиках — персиковий.

— Що за диво? Якщо .вже так, то хай буде більше цвіту,— дід розкидав жменю попелу, і ще більше дерев зацвіло.

Неподалік проїжджав дорогою якийсь вельможа.

— Та це ж справжнє чудо! — вигукнув він.

Ця несподіванка вразила його, і він звелів щедро обдарувати діда. Заздрісний сусід не мав ні хвилини спокою. Вирішив і він спробувати щастя.

— Я стану садівником-чарівником і зроблю так, що сухі дерева зацвітуть,— вихвалявся він, позбиравши рештки попелу.

Ті слова почув вельможа.

— О, знову прийшов садівник-чарівник! Зроби-но так, щоб дерева зацвіли.

Та хоч як старався сусід, нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали.

— Ач який! Ще й брехати посмів! — закричав вельможа й наказав почастувати старого березовою кашею.

Сандалії-скороходи

Давно це було.

Жила собі жінка з трьома синами. Чоловік її вмер, а тому не мала вона грошей, щоб рису купити.

«Нема ради, доведеться дітей позбутися»,— вирішила вона й повела їх у ліс.

— Дітоньки, почекайте мене тут, я куплю вам солодощів і поверну ся,— сказала вона й пішла з лісу.

Настав уже вечір, а мати все не поверталася.

— Я хочу додому! — заплакав старший брат.

— І я хочу додому! — крізь сльози сказав середущий. Тільки найменший не зронив і сльози.

— Плач не поможе! — мовив він.— Краще подумаймо, де б нам пере ночувати.

Він видряпався на дерево, дивиться — вдалині щось світиться.

— Он там чиясь оселя! — вигукнув хлопець.

Він зліз із дерева, взяв старшого і середущого за руки й повів темною дорогою.

Невдовзі хлопці побачили хатину, а в ній біля вогнища —бабусю.

— Бабусю, ми заблукали. Чи не пустите нас переночувати? — запитав найменший брат.

Бабуся злякано стрепенулася.

— Що ви! Тут живе чудовисько оні. Воно скоро повернеться, швид ше тікайте!

Брати, почувши ці слова, зблідли й затремтіли. Та куди вони могли податися серед ночі?

— Бабусю, не виганяйте нас! Бо куди ж ми підемо в таку темінь? — ще раз попросив найменший брат.

— Не можна вам тут лишатися! Чудовисько вас поїсть! — тільки і встигла сказати бабуся, бо в цю мить знадвору долинув тупіт.

— Ой лишенько! Що мені з вами робити? Мерщій сюди!

Стара заховала дітей під підлогою, а ляду прикрила циновкою. За хвилину в хижку зайшло чудовисько оні.

— Людським духом пахне! —сказало воно, потягши носом повітря.— Бабо, що за люди в нашій хаті?

І чудовисько занишпорило по кутках.

Розгублена бабуся відповіла:

— Оце недавно приходили троє хлопців проситися на ніч, але злякались тебе і повтікали. Мабуть, це їхній дух тут лишився.

Чудовисько аж підскочило — так зраділо.

— Куди вони побігли? Я їх швидко спіймаю і поїм! Чудовисько взулося у сандалії-скороходи і вибігло з хати. Воно мчало стрілою, але хлопців ніде не знаходило.

«Невже я випередило їх? Почекаю — може, незабаром підійдуть»,— вирішило чудовисько й сіло на узбіччі. Від швидкого бігу воно, певно, втомилося, бо відразу заснуло.

Тим часом бабуся випустила хлопців із сховку й сказала:

— Чудовисько взулося у сандалії-скороходи і, мабуть, зараз далеко звідси, тож тікайте куди очі дивляться.

Брати подякували бабусі, вискочили з хати й побігли навмання темною дорогою.

Раптом чують — щось гуркотить, наче грім.

Хлопці зупинилися.

Потім оговтались і підійшли до того місця, звідки чувся дивний звук. Дивляться — розкинувши лапи, на узбіччі спить чудовисько оні.

— Я боюся!.. Я боюся!.. — заплакали старший і середущий брати.

— Та цитьте, не плачте! Бо чудовисько прокинеться. Треба тихенько пройти повз нього,— порадив найменший брат і глянув на чудовисько. Воно міцно спало й не збиралося вставати.