Слава ЗСУ!

— А до осені чим житимемо?

— А тут уже сам думай, пане полковнику! За Бугом, напевне, зможете чимось підживитися — там же є багаті господарі—бояри. Потрусіть їх — тільки так, щоб це не перебило вам головної справи. Отак!..

Закривидорога підвівся. Підвівся й гетьман. Всміхнувся, подивився заклопотано й водночас ласкаво:

А панові Сондецькому більше щоб до рук не втрапляв! Правда, як станеш полковником, то він і сам боятиметься тебе зачіпати!

— Я прошу, пане гетьмане, щоб він моєї матері не чіпав.

— Ага, це така, що тільки зачепи!.. Клопоту не оберешся! Як жінка Сагайдачного! Сама коня осідлає й поведе військо на канівський замок!

Помовчав.

Ну, бувай поки що! До завтра! І — з богом! Обняв, поцілував свого хороброго козака і рятівника в битві при Рокитному. Якби не Закривидорога — спав би вічним сном у могилі гетьман Михайло Дорошенко. Побільше б таких сміливців і завзятюг, як Андрій!

Андрій пішов, а гетьман довго ще ходив по світлиці зі своїми думами.

«Ребеліянт!» Ач, яке слово знайшли у мудрих грамотах панове стражники!.. Самі говорять про вічну унію, вічне братерство, а коли один з цих братів не хоче вже бути в несправедливій та образливій спілці і жадає жити, як інші народи, — окремо, — то тут же й вигулькує слово «ребеліянт»!

Круль, сейм та польська знать не хоче й думати про долю української людності. Що більше невольників з України продаватиметься на ринках Карасубазару, Кафи, Стамбула, — то ліпше для Речі Посполитої. Нашою кров’ю, нашими людьми, як золотом, відкуповується польська знать від Криму та Османської імперії. Десятки тисяч людей чи щороку, чи через рік ідуть степами в неволю. Знелюднюється Україна, залишає свої терени для заселення поляками. «Паніс бене мерентіс»!

Ні! Треба назбирувати сили й чекати слушної години. Українська земля повинна вирватися з—під польської влади. І правду ото говорив на раді в Переяславі Андрій Закривидорога. Звісна річ, не дипломат він. Але так, як він, думають багато. Навіть гетьман Михайло Дорошенко, що присягав польському королю Сигізмунду на вірність.

Бо є речі, вищі за короля Зигмунта. Є народ православний український, є хоробре військо запорізьке…

…Гетьман зупинився. Підійшов до вікна. У його світлиці шибки були скляні — дорогий матеріал; але вміють робити його не тільки венеційці, а й українці. Подихав на шибку, протер рукавом. У білій оправі паморозі показався замок канівський. Про що там думає нині коронний стражник Єжи Сондецький?..

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, присвячений амурним мріям коронного стражника Єжи Сондецького та його ж першим рішучим крокам для їх перетворення в життя

Був у пана Сондецького один недолік, який він визнавав сам і навіть охоче хвалився ним. Незважаючи на те, що прожив на світі сорок літ, він і досі не мав подруги життя. Був він багатий, його боялися й ненавиділи порядні люди по обидва береги Дніпра, його замок ломився від різних добр, — а от господині в цьому замкові не було. Панна Зося, донька пана Мацея Стшелецького, яку взимку цього ж таки року намагався закохати в себе пан коронний стражник, рішучо відхилила його пропозиції. Винен у цім, звісно, був Андрій Закривидорога, який не тільки сам вибрався з хурдиги, в яку його вкинули люди пана Сондецького, а й замкнув там тих людей, і доки їх там відімкнули, то дехто з них зваріював від жаху, бо ж опинилися вони у знаменитій «музичній» темниці, звідки поки що ніхто живим не виходив. Панна Зося перестала поважати пана коронного стражника за те, що той поступився перед хлопами.

Нічого, пан Єжи ще добереться до Закривидороги, який так багато нашкодив панові коронному стражникові. Не вічно ж буде Дорошенко, не вічно ходити під його захистом і Закривидорозі! Всі оці ребеліянти рано чи пізно підіймають бунт, потім цей бунт придушують — і починається веселе життя для пана Сондецького. Він заплющував очі і бачив себе на плацу. А на тім плацу — шерег шибениць. А перед шерегом шибениць — шерег полонених ребеліянтів. І серед них — живий—живісінький Андрій Закривидорога!

І уявляється панові коронному стражникові. Він стоїть — до нього підводять бунтівника за бунтівником. І він питає: «Звідки?» — й чує відповідь: «Із Оглава». — «Ім’я?» — «Іван». — «Повісити». Далі: «Звідки?» — «Із Гельмязова». — «Ім’я?» — «Василь». — «Повісити!» І отак він вішатиме всіх ребеліянтів, аж поки не дійде до Андрія Закривидороги… А його він не повісить, ні! Йому він придумає кару над усі кари. Яку ж саме?

Пан Сондецький довго перебирав різні кари і ніяк не міг залишити свій вибір на якійсь одній. А одного дня й зовсім забув про тії кари. Забув і про Закривидорогу, і про панну Зосю, і про вражений гонор.